Я пройшла крізь пекло, розлучилася і знайшла нову себе — тепер я живу справжнім життям.
Буває, що життя довго тягне тебе крізь темряву, змушуючи нести на собі валізи болю, сорому, втоми й страху. Але настає день, коли ти просто кидаєш їх на землю, розпрямляєш плечі — і робиш крок вперед. Крок у невідоме. У свободу. У саму себе. Так сталося й зі мною. І тепер, згадуючи, мені здається, що та жінка, якою я була до розлучення, — це зовсім інша людина. Забута, понівечена й зламана.
Мене звуть Оксана. Я родом із Чернігова, зараз мені 52. Колись, дуже давно, я вийшла заміж не з кохання. Не тому, що хотіла, а тому що «так треба». У наших краях і в наші часи жінка без чоловіка у 25 років вважалася ніби поганою, ніби ганьбою для родини. Тиск був з усіх боків — батьки, тітки, сусідки. Я не могла піти в кіно з подругою без допитів: «А хлопець був? Серйозно налаштований? Коли весілля?»
І ось я вийшла заміж. За колишнього однокласника Олега. Він був звичайний, навіть занадто. Без особливих якостей, без амбіцій. Зате з паспортом і обручкою. Родина з полегшенням зітхнула. Щастя це не принесло.
Потім народилися доньки — одна за одною. Ось це було моє щастя. Я обожнювала бути матір’ю, шити їм сукні, заплітати коси. Це було моє. Дім, дівчатка, голка з ниткою — у цьому світі я дихала. А ось грошей не вистачало жахливо. Мій чоловік не вмів і не хотів працювати. Міняв роботи, кидав, знову шукав, знову пив. І кожного разу — трохи глибше в болото.
Спочатку я терпіла. Потім пропонувала: давай я почну шити вдома, хоч якісь гроші будуть. Він скаженів: «Жінка має сидіти вдома, а не сім’ю годувати!» Але скоро вже й говорити було ні з ким — почав пити навпіл. Пляшки копилися в коморі, як пам’ятники моїм надіям.
А потім — криза. 90-ті. Роботи немає взагалі. Старша донька готується до випускного, м
