Тінь родинного розладу
Вся наша родина відвернулася від мене та брата, коли півроку тому ми ухвалили тяжке рішення відвезти батька до будинку для літніх людей у Львові.
Родина засудила нас, наче ми були безсердечними егоїстами, що позбулися рідного батька, як непотрібного вантажу. Але ми знали: там йому краще, там він у безпеці, в оточенні турботи. Проте цей вибір розірвав нам серце й розколов сім’ю.
Я, Олеся, і мій брат Богдан давно жили окремо від батьків. У нас свої родини: у Богдана — дружина та двоє дітей, у мене — чоловік і син. Ми завжди допомагали батькам, навідували їх, а діти проводили літо на їхній дачі під Києвом. Але час не милує нікого, і батьки старіли на очах.
Між батьком і матір’ю була велика різниця у віці — майже двадцять років. Батькові, Василю, зараз вісімдесят два. Поки мама була жива, він тримався молодцем. Ніхто не вірив, що він настільки літній. Але три роки тому мама пішла з життя, і батько залишився сам. Це зламало його.
Він змінився до невпізнання. Життя для нього втратило сенс: він забував приймати ліки, перестав доглядати за собою. Його настрій став нестерпним — у погані дні він міг навіть не впустити нас у дім, викрикуючи, щоб ми йшли геть. Одного разу ми ледь не виламали двері — два дні він не відповідав на дзвінки, а сусіди його не бачили.
Ми з Богданом завжди ладнали і ділили турботу про батька навпіл. Його дружина та мій чоловік теж допомагали, як могли. Ми сподівалися, що з часом батько оговтається від горя, займеться внуками, городом, повернеться до життя. Але ставало лише гірше.
Півроку тому батько почав говорити дивні речі. Міг згадати матір, наче вона пішла до магазину чи сидить у сусідній кімнаті. Інколи плутав роки, називав нас дітьми, хоча ми давно дорослі. Ми звернулися до лікарів. Діагноз був як удар: вікові зміни мозку. Ліки могли сповільнити процес, але не зупинити його.
Ми з Богданом вирішили, що батько переїде до мене. Брат обіцяв допомагати фінансово. Але батько категорично відмовився покидати свій дім. Одного разу він так розлютився, що ми викликали швидку — у нього мало не стався серцевий напад. Лікарі порадили не нервувати його, і ми відступили.
Але стан батька погіршувався. Після інсульту він майже втратив рух у правій руці та почав кульгати. Найгірше — він став виходити з дому й губитися. Сусіди знаходили його в сусідньому дворі, розгубленого, не розуміючого, де він. Це стало небезпечно.
Піклуватися про людину з ясним розумом — одне, але жити з тим, хто в будь-яку мить може піти й не повернутися — зовсім інше. Ми з Богданом почали шукати будинок для літніх людей, де батькові забезпечать цілодобовий догляд.
Вибір був болючим. Ми об’їздили десятки закладів, читали відгуки, спілкувалися з персоналом. Нарешті знайшли те, що нас влаштовувало: затишний пансіонат недалеко від міста, з медичним доглядом, прогулянками у парку, заняттями з психологом, басейном і навіть шаховим клубом. Так, це було дорого, але ради батька ми були готові на все.
Коли ми перевезли його туди, перший час навідувалися щодня, спостерігаючи, як він звикає. На наше полегшення, батько ожив. Він перестав плутати реальність, міг довше підтримувати розмову, навіть знайшов собі друзів, з якими грав у шахи й дивився старі кінофільми. Він сказав, що йому там добре.
Ми з полегшенням зітхнули. Батько приймав ліки, був під наглядом, не ризикував загубитися чи постраждати. Ми зробили все, щоб він був у безпеці. Але родина цього не зрозуміла.
Родичі обрушилися на нас зі звинуваченнями. Вони вирішили, що ми кинули батька в якомусь жалюгідному притулку, де його мордують і тримають під замком. Найлютіше нападала тітка Марія, молодша сестра батька. Її слова були як ніж: «Ви зрадили батька! Віддали його, як непотрібний старий одяг!» Її лють підігрівала інших, і скоро вся родина оголосила нас вигнанцями.
Ми намагалися пояснити: показували фото пансіонату, розповідали про піклування, яким оточений батько, ділилися його словами про те, як йому там комфортно. Але ніхто не слухав. Тітка Марія кричала, що ми бездушні, що батько сумує за домом, що ми позбавили його свободи.
У якийсь момент ми здались. Нехай думають, що хочуть. Ми з Богданом знаємо правду: батько в добрих руках, він посміхається, грає в шахи, а не блукає самотужки вулицями, ризикуючи життям. Його щастя і безпека — єдине, що має значення.
Але кожного разу, коли я бачу його, моє серце стискається. Ми врятували батька, але втратили родину. І ця рана, здається, ніколи не загоїться.
