Восьмирічний хлопчик рятує немовля із замкненої машини, запізнюється до школи та отримує догани але потім трапляється дещо несподіване.
Степан Коваль, вісім років, знову спізнювався до школи. Рюкзак скакав на його плечах, коли він мчав через парковку супермаркету, сподіваючись скоротити шлях і наздогнати втрачений час. Вчителька, пані Марченко, вже попередила його: ще одне запізнення і вона подзвонить батькам.
Але саме тоді, коли Степан пробігав повз сріблястий седан, припаркований під сонцем, він зупинився. Усередині він побачив немовля, пристебнуте в автокріслі, його обличчя було червоним від плачу. Крик малюка глухо долинав крізь скло, а на лобику блищав піт. Двері були замкнені, а навколо не було жодної дорослої людини.
Серце Степана закалатало. Він постукав у вікно, сподіваючись, що хтось зявиться, але ніхто не прийшов. Він побіг навколо машини, відчайдушно тягнучи за кожну ручку марно. Паніка охопила його, коли плач малюка перетворився на слабкі, переривчасті зітхання.
Озирнувшись, він побачив пусту парковку. Школа була за кілька кварталів, але думка залишити дитину тут скрутила йому шлунок. Він знав, що кожна секунда мала значення.
Тремтячими руками Степан підняв важкий камінь з бордюру. Його тонкі руки напружилися, коли він піднімав його над головою. «Вибач, пане Автомобілю», прошепотів він і з усієї сили вдарив у вікно. Скло тріснуло, розходячись павутинкою, поки нарешті не розсипалося.
Він простягнув руку, відстебнув ремені й обережно витягнув малюка, притискаючи його до грудей. Волога шкіра дитини прилипла до його футболки, і Степан, колихаючи немовля, шепотів: «Усе добре, ти в безпеці.»
Він стояв так, тримаючи дитину, коли раптом почув крик: «Що ти робиш з моєю машиною?!»
Жінка підбігла, випустивши пакети з продуктами. Спочатку її очі розширилися, коли вона побачила розбите скло й хлопця, що тримав її дитину. Але потім, усвідомивши, що сталося, лють змінилася на шок. «О Боже я зайшла лише на десять хвилин» прошепотіла вона, вихопивши малюка й цілуючи його спітніле личко. Сльози котилися по її щоках, коли вона повторювала: «Дякую, дякую»
Але перш ніж Степан встиг щось сказати, здалеку долинув шкільний дзвінок. Його шлунок стиснувся. Без слова він рвонувся й побіг до школи.
Увірвавшись до класу через кілька хвилин, з волоссям, прилиплим до лоба, і подряпаними руками, він побачив пані Марченко перед дошкою з суворим поглядом. «Степан Коваль, гостро промовила вона, ти знову спізнився.»
Усі в класі обернулися на нього. Степан роззявив рота, але завагався. Як пояснити, щоб не виглядало, ніби він вигадує виправдання? Горло пересохло. «Я вибачте, пані Марченко.»
«Годі, різко сказала вона. Сьогодні подзвонимо твоїм батькам. Ти маєш відповідати за свої вчинки.»
Степан по
