Від ненависті до любові: як наша ворожнеча перетворилася на щось більше
Мене звати Олег, а те, про що я розповім, досі здається мені казкою або сюжетом мелодрами. Але це — моє життя. Історія, в яку я б не повірив, якби не пройшов її від першого до останнього слова.
Мені було лише чотирнадцять, коли у моєму світі з’явилася вона — та, що стала моїм найлютішим ворогом. Її звали Соломія. Ми вчилися в одній школі у Львові, сиділи майже поруч, і не минала й дня, щоб між нами не спалахнула сутичка. Ми ніби жили в окремому всесвіті ненависті, створеному лише для нас двох.
Наші дитячі війни були абсурдними, але запеклими: я підкладав їй на стілець крейду, вона ховала мій пенал або доливала клей у фарби на малюванні. Одного разу, коли я був на фізкультурі, Соломія сховала мої кеди, і мені довелося йти додому у жіночих капцях із роздягальні. Уся школа сміялася. Я, звісно, не лишався в боргу і мстив як міг. Ми ніби змагалися, хто кого сильніше виведе з рівноваги. Ні я, ні вона вже й не пам’ятали, з чого все почалося. Просто одне переходило в інше — і так тривало роками.
Все змінилося раптово, майже несподівано, у випускному класі. Нам обом уже виповнилося вісімнадцять. Одного дня Соломія підійшла до мене після уроків. На її обличчі не було звичної насмішки, у голосі — ані крихти злості. Вона сказала: «Годі. Давай просто поговоримо. Мені це набридло». І вперше за всі ці роки я почув у її голосі справжню втому.
Ми сіли на лавку за школою й розмовляли майже годину. Без докорів, без підколів. Просто по-дорослому. І в ту мить, коли ми по-справжньому подивилися одне одному в очі, почалося щось нове. Ніби з нас зняли прокляття — і переді мною сиділа не ворог, а людина. Жива, цікава, глибока, справжня. Я раптом побачив, як гарно сяють її очі, як розумно вона міркує, і скільки в ній внутрішнього вогню.
З того дня все пішло інакше. Ми стали частіше спілкуватися. Спочатку — як друзі. Виявилося, що в нас багато спільного: любимо однакові книги, обоє захоплюємося програмуванням, обожнюємо старе українське кіно. Ми обговорювали все — від шкільних пліток до сенсу життя. А потім, самі того не помітивши, почали гуляти ввечері, їздити разом на олімпіади, сміятися вже не один над одним, а разом.
Я зрозумів, що закохався. Не одразу, але міцно. У ту саму Соломію, з якою колись мріяв не сидіти за однією партою. Одного разу я набрався сміливості і запропонував їй бути разом. Вона здивувалася, звісно — як не здивуватися, якщо все життя ти з кимось як кішка з собакою? Але вона погодилася. Просто — «давай спробуємо». І ми спробували.
З тих пір минуло вже п’ять років. Ми закінчили факультет інформатики у Київському університеті, і зараз живемо разом, будуємо кар’єру, готуємося до весілля. У нас серйозні плани, але в душі ми все ті самі підлітки — тільки навчилися чути одне одного і не перетворювати розбіжності на ворожнечу.
Часто згадуємо наше шкільне минуле — з усмішкою та легким соромом. Іноди сміємося з того, що майже втратили одне одного через дурні образи. Але, можливо, саме цей шлях навчив нас справжньої любові. Любові не з картинки, не за сценарієм, а тієї, що народжується з розуміння, прощення та поваги.
Тепер я точно знаю: ненависть — це не завжди кінець. Іноді це просто неправильно прочитана емоція, неправильно пережите почуття. Іноді за агресією ховається щось набагато глибше.
Якби хтось тоді, у чотирнадцять, сказав мені, що ця зухвала,
