Таємниця загубленого листа
Проводив Тараса до армії, Соломія обіцяла писати йому листи. Хоча зараз можна дзвонити, а листи вже не в моді, вона була твердою у своїй обіцянці.
— Тась, я писатиму тобі не часто, але писатиму. А ти обіцяй, що відповідатимеш.
— Звісно, обіцяю, — відповів Тарас сумно. Не хотілося залишати Соломію саму, тим паче вона вчилася в університеті, а там хлопців повно.
Соломія писала Тарасові рідко, він відповідав, іноді дзвонили. Історія їхнього кохання була звичайною: вчилися в одному класі, жили неподалік, дружили, а потім закохались. Провела його до армії й обіцяла чекати. Вона вірила, що любить Тараса і вони будуть разом. Та згодом усе змінилося.
Студентське життя в місті кипіло — вечірки, нові знайомства, вона навіть не помітила, як закохалася у свого однокурсника Богдана. Спочатку спілкувалися як друзі, але міський хлопець із заможної родини швидко завоював її серце. Листи Тарасові вона вже не писала, лише іноді дзвонила, і то неохоче.
А потім вирішила написати Тарасові листа, щоб зізнатися, що закохалася в іншого, попросити вибачення й побажати щастя — вже без неї.
— Коли Тарас прочитає це, точно мене зненавидить, — думала Соломія, відправляючи останній лист.
Вона була вдома на канікулах, коли мати зазирнула до кімнати:
— Доню, до тебе прийшли.
— Хто? — не відриваючись від телефону, спитала вона.
— Тарас.
— Мам, скажи, що мене немає вдома.
— Я вже сказала, що ти вдома. Брехати не буду. Виходи, поговориш.
Соломія не була готова до зустрічі — адже все пояснила в листі й сподівалася, що більше не побачиться. Але на її подив, Тарас привітався тепло, поцілував у щоку й запропонував прогулятися.
— Ходімо на наше місце, до річки. Треба багато чого розповісти. — І взяв її за руку.
Соломія подумала:
— Гаразд, поговоримо востаннє й поставимо крапку…
Але того дня ніякої важкої розмови не було. Дивно, але Тарас навіть не згадав про лист. Вони гуляли знайомими стежками, розповідали новини. Він із запалом розповідав про армійське життя. А про останній лист — ні слова.
Спочатку вона хотіла сама заговорити, але передумала. Їй було легко й весело, ніби нічого й не сталось. Вона вирішила: розповість у наступний раз.
Наступного ранку Тарас знову прийшов.
— Збирайся, поїдемо на рибалку. Вже все підготував. Погода чудова — їдемо до озера.
Соломія не відмовилася — він був у такому гарному настрої.
— Добре, зараз зіберуся.
Вона сама собі дивувалася, чому так легко погодилася.
— Посиджу трохи, а потім повернемося, — думала вона, одягаючись.
На рибалці пробули аж до вечора. Насолоджувалися природою, співом пташок. Тарас спіймав рибу й зварив наваристу юшку — кращої вона ніколи не куштувала. Він розповідав цікаві історії, багато знав про ліс, а вона слухала. Хоча й народилася в селі, у лісі майже не бувала, а тут така краса! Навіть промайнула думка: а може, після навчання залишитися тут? Але то був лише миттєвий настрій.
Цілий тиждень Тарас приходив до неї щодня, і вони гуляли. А потім настав її день народження. Богдан дзвонив, і вона йому відповідала. Але коли Тарас був поруч, не піднімала трубку. На свято ж планувала їхати до міста. Дізнавшись про це, Тарас засмутився, але не розпитував.
Вранці в день народження він прийшов із букетом червоних троянд.
— З днем народження, Соломійко! — поцілував її в щоку. — Проведу до автобуса.
Богдан зустрів її теж із квітами — на новій машині.
— Дякую, який розкішний букет!
— Для тебе нічого не шкода. Але це ще не все.
Він дістав із бардачка маленьку коробочку — найдорожчий телефон.
— Богдане, навіщо так витрачатися?
— Та годі, це лише телефон. Поїдемо в ресторан, там мої друзі вже чекають.
Увійшовши до закладу, вона побачила його компанію. Вони ставили квіти у вазу, привітали її, а потім знову заговорили про гроші.
— Батько відкрив новий офіс, уже третій, — хвалився Богдан. — Оформив на мене, ось і машину нову дав.
Друзі захоплювалися його вдачею, згадували батьківський бізнес і заздрили. Соломія слухала, скуштовувала шампанське. Богдан ледве звертав на неї увагу.
І раптом вона згадала розмови з Тарасом. Він не дарував дорогих подарунків, але з ним було цікавіше. Він знав, що вона любить, які у неї мрії. Він розповідав і про свої. Її все більше займали думки про Тараса.
— Здається, я зробила велику помилку, приїхавши сюди, — подумала вона. — Богдан любить лише себе та батькові гроші. Він чужий мені. Треба їхати додому й благати в Тараса пробачення. Ще не пізно все виправити…
Вона залишила телефон на столі й непомітно вийшла. У автобусі їй зателефонував Богдан.
—
