Свято було розкішним. Шкода, не моїм.
— Я просто не розумію, навіщо мені бути на власному весіллі у сукні, яку вибрала твоя мама? — Олена дивилася у дзеркало і відчувала, як усередині в ній застигає.
— Та воно ж біле. Гарне. Кружевне. — Андрій завагався. — Вона старанно вибирала. Замовила ще навесні.
— Для себе чи для мене? — Олена обернулася. — І меню, і фотографа, і квіти, і навіть номер для першої шлюбної ночі обирала вона. Ти хоч щось сам вирішив?
— Я просто не хочу конфліктів, Лено… Мама переживає.
Конфліктів не було. Зате було весілля. Багато гостей — переважно мамині подруги, мамині колеги, мамині родичі. Батько Андрія мляво чокався з сусідом, а Олена намагалася знайти в залі хоча б когось, кого знає. Її подруги сиділи біля далекого столика, їх навіть не представили.
— Ось, ось жінка, яку я виховувала для свого сина! — урочисто оголосила свекруха, піднімаючи келих. — Тепер я спокійна: Андрій не пропаде.
— Дякую, — пробурмотіла Олена, відчуваючи, як її власний келих стає гірким.
Перша шлюбна ніч виявилася не в заброньованому номері, а в квартирі свекрухи.
— Діточки, так пізно, готель скасували, у вас завтра переїзд — ночуйте в мене. Я вам диван постелила. А мені треба виспатися, тиск, ви ж розумієте.
Олена й Андрій лежали на вузенькому дивані. Вона — у кружевній, але незручній білизні, він — у футболці з логотипом «Нафтогазу». Ніхто не говорив.
— Ти втомилася? — прошепотів він.
— Я не розумію, де я. І хто я. І чиїм було це весілля.
Він не відповів.
Наступного дня переїхали. У ту саму квартиру свекрухи. У маленьку кімнату з двома шафами й одним вікном, що виходило у дворовий колодязь. Олена намагалася глибше дихати.
— Трішки потерпи, — говорив Андрій. — Ми зберемо гроші й з’їдемо. Мама дозволила не платити за комуналку, це економія.
Але разом з економією прийшли й інструкції: їжу готувати тільки за розкладом, ванну набирати лише по п’ятницях, прибирання — за графіком. Спочатку Олена посміхалася. Потім — стискала зуби.
— Оленько, не клади ніж ось так. У нас не прийнято.
— Оленько, приберіть волосся, у будинку жінки з розпущеним волоссям не ходять.
— Оленько, навіщо стільки крему? Він же дорогий. Я його в аптеці замовляла, треба економити.
— Мам, ти серйозно? — одного разу спитав Андрій. — Це ж Олена, вона може…
— Вона може, коли буде господинею у своєму домі. А поки що — у мене.
— Ти хоча б щось скажеш? — пізно ввечері спитала Олена чоловіка. Він грав у телефон і жував яблуко.
— Не звертай уваги. У мами такий характер. Я все життя так жив — і нічого.
— А я не хочу «нічого». Я хочу жити.
Робота стала віддушиною. Олена затримувалася в офісі, записалася на вечірні курси ілюстрації. Іноді спеціально пропускала вечерю, щоб поїсти в кафе. Сама. Спокійно. Без «Оленько, солонки у нас тут не ставлять».
Але одного дня вдома на неї чекав сюрприз. Кухня була порожня, на столі — записка: «Сподіваюся, ти поїла. У сім’ї кожен має брати участь. Сьогодні ти не брала. Вечеря для сім’ї — не для егоїстів».
Олена зрозуміла, що це не її дім.
Спроби поговорити з Андрєм натикалися на мовчання. Або на:
— Лено, ну потерпи. Я ж терплю.
І одного дня вона не витримала. Зібрала рюкзак, залишила перстень на тумбочці й пішла. У нікуди. Ночувала у подруги. Потім — зняла кімнату. Маленьку, але свою. Працювала, малювала. Дихала. Знову жила.
Місяць ніхто не дзвонив. Ні Андрій, ні свекруха. Лише смс: «Ти зрадила сім’ю».
Через півроку прийшов лист — від адвоката. Свекруха подала позов про «стягнення витрат на весілля». Олена не відповіла. Адвокат у суді розвів руками:
— Ми запросили докази. Їх немає. Усе було усно. Підстав для позову немає.
Так закінчився її перший шлюб.
А потім вона зустріла Ярослава. Він не носив футболок з логотипами. Він не питав, «що сказала мама». Він питав: «А як тобі зручно?», «Що ти відчуваєш?», «Хочеш поїдемо до моря?»
— А в тебе мама?.. — спитала Олена на другому місяці знайомства.
— Є. Живе в іншому місті. Дуже любить свого кота. В гості кликати не хоче — каже, ми молоді, нам без неї краще.
Олена заплакала. Ярослав злякався:
— Я щось не те сказав?
— Ні. Просто… ти не уявляєш, як це цінно.
Вони не влаштовували пишного весілля. Просто розписалися, пішли у парк і їли морозиво. Потім сиділи на лавочці. Без мами. Без тиску. Без чужих серветок і правил.
— ЗнаєА потім вони просто жили — кожен день, кожен ранок, кожен дотик нагадував, що щастя буває без умов, без контроль, просто разом.
Коли зірки запалювалися над їхнім будинком, Олена дивилася на Ярослава і знала — це її вибір, її життя, і тепер воно нарешті належало їй.
