Промах на шляху до щастя

— Марічко, ти шо коїш?! — Валентина Іванівна стукала дерев’яною ложкою по каструлі, мов у дзвони дзвонила. — Знову цей Олесь дзвонив! Третій споладоку! Що ти йому наговорила?
— Та нічогісінько! — відчепилася Марічка, не відриваючись від дзеркала, акуратно підводячи олівцем вії. — Просто погодилася у кіно схожити. Разочек! То й шо в цьому страшного?
— Разочек?! — мати злякано плеснула в долоні. — Та він уже місце у РАЦСі бронює, гадаю! Учора тітоньці Гале казав, що у його наміри серйозні. А ти що? Щойно вісімнадцяте минає!
Марічка поклала олівець, обернулася до матері. В її очах блиснуло щось вперте, знайоме Валентині ще з дитячих літ дочки.
— Мамо, годі! Знайомі всього місяць. Він добрий хлопець, працьовитий, горілки не вживає. Що тобі ще треба?
— Що мені треба? — Валентина сіла на табурет, витерла руки об фартух. — Мені треба, щоб ти не поспішала. Життя довге, Марічко. Ще встигнеш і нареченою побігати.
— Хто про шлюб говорить? — Марічка почервоніла. — Ми просто… зустрічаємось.
Та в глибині душі вона вже бачила себе у білій сукні, чула, як Олесь бере її ніжно під руку біля вівтаря. Він був першим хлопцем, що так серйозно за нею залицявся, квіти дарував, до хати провожав. Після шкільних шкетів здавався таким дорослим, солідним.
Задзвонив телефон. Марічка зірвалася, але мати її випереджала.
— Агов? Так, Олесю, вітаю. Ні, Марічки вдома нема. Працювати пішла. — Валентина значущо глянула на дочку. — Так, передам, що звонили.
— Навіщо брехала? — обурено вимовила Марічка, коли мати поклала слухавку.
— А навіщо йому щодень натинати? Мужик має гордість мати. Коли надто легко все дається, то й ціна копійчана.
Марічка хитнула носом, схопила сумочку й вискочила з хати. На вулиці її вже чекав Олесь, глядач, у новій вишиванці, пахнув одеколоном
Маричка бравійно поставила на поличку свою першу журнальну нагороду — маленьку кришталеву стрілу за кращий репортаж про відродження львівських подвір’їв, відчуваючи, що нарешті знайшла не просто роботу, а власне місце під сонцем, і що тепер кожне її «так» буде випробуваним душею, а не промовленим тільки через думку «а що скажуть сусіди».