Їхня донька зникла у 1990 році, у день свого випуску. І через 22 роки батько знайшов старий фотоальбом.

Їхня донька зникла 1990 року, у день свого випускного. І через 22 роки батько знайшов старий фотоальбом.

Донька Оксана зникла 1990 року саме у той день, коли закінчила школу.

То була тепла червнева ніч. Небо було вкрите зірками, а в хаті пахло бузком і свіжим печивом її мати спекла улюблений ванильний торт. Оксана крутилася перед дзеркалом у блакитній сукні, сміялася, а її батько, Тарас, дивлячись на неї, раптом подумав: «Ось воно справжнє щастя»

Та ніхто не здогадувався, що це буде їхній останній вечір разом.

Після випускного Оксана так і не повернулася додому. Ні того вечора, ні наступного дня, ні навіть через тиждень. Пошуки тривали довго, але марно. Міліція лише розводила руками, свідчення суперечили одне одному, а єдина зачіпка чутки про дівчину на трасі виявилася неправдою.

Минали роки. Її мати, Марія, майже перестала виходити з хати. Тарас постарів раніше часу. Надія, як маленьке полумя в старій лампадці, поступово згасала.

А потім настав 2012 рік.

Одного дощового жовтневого дня Тарас піднявся на горище, щоб прибрати. Повітря було сповнене пилу; навколо коробки з книгами, старі іграшки, непотрібні речі. Раптом він знайшов фотоальбом. Той самий з дитячими світлинами Оксани: шкільні вистави, літні подорожі, перший клас

Відкривши його, він відчув, як серце стиснулося від спогадів. Ось вона у шкільній формі, ось з подругами у дворі. Але одна фотографія була незнайомою. Її точно не було там раніше.

На фото доросла Оксана, років тридцяти, стоїть біля деревяної хати на тлі гір. На звороті було написано: «2002. Я жива. Пробачте мене».

Тарас ледь не випустив альбом із рук. Вони тремтіли.

З цієї миті почався новий етап його життя пошуки відповідей. Хто поклав цю фотографію сюди? Як вона опинилася в альбомі? Де була Оксана всі ці роки?

Спустившись униз, Тарас мовчки передав світлину дружині. Марія взяла її тремтячими руками, уважно подивилася і завмерла. У її очах спалахнула обережна, болюча надія.

«Це ж вона Це Оксана»

Вони довго сиділи в мовчанні, не відриваючи погляду від фотографії. Кольори трохи вицвіли, але деталі були чіткими: маленька хата, гори, а на задньому плані вивіска: «Готель Зірка».

Тарас приніс лупу. З трудом вони прочитали: «2002. Я жива. Пробачте мене. О.»

«Вона була живою прошепотів він. Дванадцять років і не сказала ні слова. Чому?..»

Наступного ранку Тарас розпочав пошуки. В інтернеті він знайшов готель з такою назвою у Карпатах, у маленькому гірському селі. Без вагань він зібрав речі, зняв гроші з рахунку та вирушив у дорогу.

Подорож була довгою: потяг, пересадки, автобус, і нарешті старий автобус, що вився серпантином у горах. Чим вище він піднімався, тим холоднішим ставало повітря. Коли до місця залишалося зовсім трохи, серце Тараса билося так, ніби хотіло вирватися назовні.

Готель був на місці. Стара вивіска, знайомий фасад. Всередині пахло деревом і часом. За стійкою сиділа жінка середніх років.

«Вибачте, почав Тарас тремтячим голосом. Ви знаєте жінку на імя Оксана? Оксана Тарасівна. Можливо, вона жила тут років десять тому»

Жінка уважно подивилася на нього.

«Зачекайте. Ви Тарас? Її батько?»

Він завмер.

«Так»

Вона підійшла, відкрила шухляду і дістала зношений конверт. На ньому було написано великими літерами: «Для тата. Тільки якщо він прийде сам».

Руки Тараса тремтіли, коли він розривав конверт.

«Тату.

Якщо ти читаєш це значить, я помилялася. Я втекла тоді, у 1990-му. Не від вас від страху. Я потрапила до поганої компанії. А потім було вже надто пізно повертатися. Мені було соромно.

Я жива. У мене є син. Його звуть Андрій. Він ніколи не знав вас.

Багато разів я збиралася написати, але не наважувалася.

Якщо ти прийшов знайди мене. Я недалеко.

Пробач мене.

О.»

Тарас перечитав листа кілька разів, поки сльози не почали крапати на папір. Він навіть не помітив, як руки його тремтіли.

«Вона живе в сусідньому селі, сказала жінка. Якщо хочете, я можу вас відвести».

І ось він стоїть біля порога невеликої сільської хати. У городі грав хлопчик років десяти. Поряд зявилася висока темноволоса жінка. Їхні погляди зустрілися.

Оксана.

Вона завмерла. Так само, як і він.

«Тату?»

Він не міг нічого сказати. Лише кивнув. А в наступну мить вона була в його обіймах міцно, так само, як колись, багато років тому.

«Пробач мене прошепотіла вона. Я все виправлю. Обіцяю».

Минуло ще кілька років. У хаті знову лунав сміх. Хлопчик на імя Андрій називав Тараса «дідусем», а Марія в

Оцените статью
Оперативно про головне
Добавить комментарий