Теща Тетяна Олексіївна навіть не зрозуміла, що їй подарували. Той день зять Олег Коваль запросив її «на каву», а точніше – на шашлики. Коли дим піднявся над мангалом і м’ясо заскрипіло, він невимушено передав їй ключі.
Спочатку вона сміялася, думаючи, що це жарт. Олег, спокійний і трохи стриманий, сказав:
— Це твоє тепер. Будинок, ділянка, альтанка – все офіційно. Хотів просто зробити приємне.
Олег ніколи не був за великими жестами. Він говорив, ніби не купив будинок, а лише «взяв у друга», бо ділянка заросла, і краще подарувати її мамі, ніж залишати пустою.
Тетяна тихо крутала ключі в руці – вони були легкі, майже як іграшка. Але важкість відчуття була велика. Чи раділа вона, чи вже думала, що робити з таким подарунком?
У машині дочка Марічка блищала від захвату:
— Мамусю, тепер ти багатша! Ділянка, квітники, троянди! А будинок – наче зі сказки!
Після хвилини вона додала:
— Але я, мабуть, не зможу цього року приїхати. Вагітність важка. Тож ти одна, мамо, відпочинеш там. Не дай будинку пустувати.
Наступного ранку Тетяна, все ще не вірячи, вирушила до дачі. Дорога була довга: електричка, автобус, потім пішки. Коли вона підбігла до воріт, почувся знайомий скрип, і вона застигла. Перед нею – ідеальна галявина, акуратно прокладені стежки, свіже повітря. Стоячи посеред ділянки, вона не могла повірити, що це її.
Два вікна з білими шторками, веранда з різьбленими балясинами, дерев’яна гойдалка під березою, кізил в кутку, а в центрі – клумба з молодими паростками. Здавалося, будинок вийшов зі старих казок. І головне – тиша. Ні крики, ні авто, ні телевізор. Тільки шепіт листя і спів пташок.
Усередині вона провела долоню по спинці стільця, вдихнувши аромат дерева і трав. На кухні стояли банки з медом і сухофруктами, у холодильнику – пляшка кефіру. У спальні – чисті простирадла, у ванні – нове мило з лавандою. Хтось доклав зусиль, не шкодуючи нічого. Це був Олег, без зайвих слів, без шуму.
Тієї ночі вона не вмикала телевізор. Сиділа на верандi, пила чай і спостерігала, як сонце малює хмари рожевим. Вперше за довгий час відчула спокій, ніби життя нарешті зупинилося у правильному місці.
Через кілька днів вдома вона виклала пару фото в соцмережі: захід, чашка чаю, зелена веранда. Підписала коротко:
«Затишок може виглядати по‑різному. Іноді так.»
Не очікувала, що це викличе аж такий шум.
Наступного дня зателефонувала далека родичка Люба, з якою давно не спілкувалися:
— Тетяно! Бачила твої фото! Це твоя дача? Ой, який чудовий! Ти отримала її від зятя? Не можу повірити! Треба зустрітись! Давно не бачилися!
Тетяна намагалася відповісти ввічливо, а Люба вже мчала, мов ураган:
— Юрко і я приїдемо на вихідних! Шашлики, вино, гарний настрій – що може бути краще?
Відмовитися було неможливо.
У суботу під полудень дзвінок у ворота оголосив їхнє прибуття. Люба влітку вперше вбігла з посмішкою, сумками, горілкою і голосом, що міг розбудити весь двір:
— Ох, Тетяно, як красиво! Як у кіно! Щастя тобі!
Юрко, її чоловік, пройшов майже без слів, сів на лаву, мовчки пив, глянув у телефон. А Люба розповідала про все під сонцем – сусідів, роботу, як важко жити з «особливим» чоловіком.
Тетяна, ніби в тумані, ходила навколо, ставила стіл, наливала ще шашликів, а сама не їла. Після їжі Юрко, залишивши брудні чоботи на підлозі, сів на ліжко, не сказавши ні слова. Вечір завершився, залишивши її в самоті серед клясу кетчупу, розкиданих серветок і порожніх пляшок. Ранок прийшов з важкістю на грудях. Дача вже не здавалася раєм.
Згодом помітила, що сирники, баночка варення і пакет молока, які вона залишила «на запас», зникли. Тоді зрозуміла: гості не просто залишились, а взяли частину її комфорту, а взамін залишили лише втому.
Наступні дні Тетяна перестала відповідати на дзвінки Люби. Але одного разу ввечері телефон знову задзвонив. На іншому боці суворий голос:
— Тетяно, приїдемо з дівчатами! З дітьми. Юрка не беремо. Тобі підходить?
— А діти… маленькі? — запитала вона.
— Вісім і десять років. Чудові діти! Ти їх підеш тримати, а ми будемо біля мангалу!
Знову не змогла сказати «ні». Субота настала, ворота розчинилися, діти кинулись у сад. Один прямуватим у квітник, інший зрив квіти, кричачи, що «вони поганого запаху», і розкидав пелюстки. Мати, зайнята розмовою з Любою, лише махала рукою:
— Не кличте, не турбуйте тітку Тетю.
Тетяна відчула, як всередині стискається. Від сорому, безсилля. Хочеться зникнути.
Вона залишилась сама: порожня кухня, порожні стільці, тиша, що вже не була затишною. Після гостей залишилися крихти, плями, втоптані трави, вм’ятини на подушках. Вона все прибирала, мила підлогу, розприскувала лавандовий спрей, ніби могла повернути колишній спокій.
Але в повітрі залишилась чужа енергія,
