СЬОГОДНІ Я ЗНАЙШЛА ДРУГА…
Вона сиділа на зупинці. Звичайна сіро-смугаста кішка… Сиділа на горбику з асфальту, акуратно підібравши лапи й накривши їх хвостом.
Маршрутки пролітали повз, розбризкуючи калюжі, викидаючи зі свого нутра вічно поспішаючих людей. Вони, сховавшись під куртками, обходили кішку, лиш мимохідь кидаючи на неї байдужі погляди.
Але щось у ній мене вразило. Я сповільнила крок. Її гордовитість, ледь помітна благородність… Кішка відчула мій погляд, повернула голову й подивилась на мене — тепер я вже не могла пройти повз. Притиснувши вушко, вона повільно підвелась і пішла назустріч.
Ми йшли одна до одної. Вона — ступаючи по мокрому асфальту так, ніби йшла мармуровими сходами. Я — жінка в забризканому взутті, що спішила на роботу. На звичайний склад, де знову доведеться матюками й криком змушувати водіїв і вантажників працювати. Бо інакше день перетвориться на суцільну перекуруху.
— Ти голодна? — спитала я.
Лише по руху хвоста зрозуміла — вгадала.
— Ходімо…
Кішка кивнула. Так, саме кивнула, поважно й уважно дивлячись на мене. Вона йшла за мною, витримуючи дистанцію, немов вимірюючи сантиметри.
У маленькій пекарні не було нічого м’ясного, довелось купити сирники. Розкривши паляничку на пакет, я відступила, і кішка підійшла.
Як вона їла! Звичайна кішка — а так, немов королівська особа. Звідки в ній це? Зібравши останні крихти, вона раптом підійшла сама… Торкнулась вигнутим боком до моєї ноги й одразу ж відскочила, спокійно пішовши геть під моїм поглядом.
На роботі я спізнилась… Та це ніщо порівняно з тими почуттями, що заворушились десь глибоко, ще незнані мені. Наступного дня вийшла раніше. Чомусь зібралась швидше. Кішка чекала.
До пекарні не заходили — я принесла котлети. А потім вона покликала мене за собою — поглядом, рухом, усім тілом. І я, не наважуючись відмовитись, пішла. Крізь густі кущі, дерева й високу мокру траву.
Я промокла до нитки, вода з рослин лилася на мене, поки я продиралась ледве помітною стежиною. А кішка лишалась сухою — з її щільної шерсті краплини скочувались, не маючи жодного шансу пробратись крізь неї.
А потім я побачила їх! Кошенят із ще каламутними, недавно відкритими оченятами. Троє сірих малюків, що щойно прокинулись, сиділи, тісно притулившись одне до одного, біля напівзруйнованої альтанки. Кішка стояла поруч і з гордістю показувала їх мені — гладеньких, чистих, немов із картинки.
Я хотіла підійти ближче, але вона не дозволила. Стала між мною й кошенятами. Я простягнула руку, а вона підставила голову під долоню й завмерла… Я теж завмерла, відчуваючи лише ледь помітний дотик шовкової шерсті.
На складі очі самі шукали щось, куди можна покласти кошенят і забрати додому. І я знайшла — міцну коробку. Кішка, наче знаючи, що я повернусь, зустріла мене ледь помітними знаками: рухом вух, хвоста, спини. Її так легко було зрозуміти.
У квартирі вона трохи збентежилась. Лише на мить. А потім сама показала, де покласти малюків. Присутність родини майже не відчувалась — кошенята лише їли й спали, а кішка поводилась тихо, з тим самим достоїнством.
А я вчилась у неї… Вчилась, як можна мовчки сказати так багато, що слова стають зайвими. І те, що колі
