Оксана повільно йшла вздовж ставка, наближаючись до місця зустрічі. Вона була певна, що він не прийде, але в душі все одно тліла надія на диво.
Пронизливий вітер на всі лади намагався їй завадити. Він підбирався під пальто й холодив аж до кісток, нагадуючи про теплу квартиру десь у Києві.
Ну справді, які шанси, що Тарас зявиться на побачення, призначене десятирічним хлопчиськом двадцять років тому? За цей час стільки води втекло.
Але раптом він не забув?
Думки знову повернулися в минуле. Перед очима пропливали яскраві спогади дитинства наче це було вчора. Щоденні перегони «від лавочки до верби», догонялки, схованки, колючки репяха на спідниці, вічно подряпані Тарасові коліна…
Її божевільний друг збирав стільки синців, що іноді Оксані здавалося він це робить спеціально. А як же інакше пояснити його задоволену посмішку, коли вона обережно мазала йому ранки зелёнкою?
Одного разу Оксана сиділа на березі ставка навпроти мальовничого острівця з самотнім дубом і спостерігала, як Тарас скаче, як дурень. Підстрибнув, розмахнувся і плюх у воду.
Цікаво, яким ти виростеш? докірливо похитала головою Оксана. Розумнішим залишишся чи таким самим бешкетником?
Хто його знає, махнув рукою Тарас, вилазуючи на берег. Зате з тобою все ясно. Ти будеш лікарем. Дуже гарним лікарем.
Побачимо, знизала плечима Оксана. Я ще й не думала про це…
Тут у Тараса блиснула геніальна думка.
Давай через двадцять років зустрінемося тут! радісно скрикнув він. Запамятовуй: двадцяте квітня двадцять другого року, пятнадцять нуль-нуль, біля дуба. Подивимося, хто з нас ким став.
Гаразд, засміялася Оксана. Тільки умова: місце зустрічі не міняємо, а то заплутаємось!
З того дня у них зявилася таємниця. Частіше, ніж треба, вони перевіряли один одного: «А памятаєш про нашу угоду?». Та дата врізалася в память назавжди.
Минали роки. Дитяча дружба поступово переростала в щось більше. Все частіше Оксана ловила на собі Тарасовий погляд вже не бешкетний, а задумливий, дорослий.
А коли закінчили девятий клас, Тарасового батька, військового інженера, раптом відправили на якийсь секретний обєкт десь під Харковом, де навіть звязку не було. Так вони й розсталися.
Під час останньої зустрічі обидва мовчали. Збентежений Тарас довго мявся, намагаючись щось сказати, але в підсумку лише посміхнувся і видавив незграбний жарт:
Ну, ти… про двадцять другий рік не забудь. Місце зустрічі змінити не можна.
Спочатку Оксана відчувала порожнечу. Навколо все здавалося сірим, нудним. Щоб вирватися з цього стану, вона пішла не до десятого класу, а до медичного коледжу.
Чому саме медичного? Вона й сама не знала. Можливо, тому що Тарас так передбачив. Та це вже не мало значення.
Нові знайомства, навчання повернули її до життя. Вона з головою поринула у студентські будні, старанно опановуючи професію лікаря.
Коледж, інститут, інтернатура… минуло майже десять років. І ось вже третій рік вона успішно працює у приватній клініці. Тарасове передбачення збулося.
«Успішний лікар із невпорядкованим особистим життям», посміхнулася Оксана, дивлячись на годинник. Без пяти три. Вона встигла.
Усвідомлюючи, що її чекає розчарування, вона все одно відчувала хвилювання. І чим ближче підходила до дуба, тим сильніше билося серце.
Ось і острівець показався. На алеї лише пара загартованих собачників. Хто ще вийде на такий холод?
Раптом серце рвонулося і закалатало. На березі сидів чоловік у камуфляжі та військовій кепці, уважно розглядаючи дерево.
Тарасе? ледве чутно видихнула Оксана.
Військовий різко обернувся і підвівся. Ні, це був не Тарас, а зовсім незнайомий хлопець.
Серце різко опустилося десь у безодню.
Ви Оксана? усміхнувся він.
Вона мовчки кивнула.
Перепрошую, Тарас не зміг прийти, пояснив хлопець. Він зараз далеко. Служба. Просив передати, що памятав про вашу угоду. Як повернеться обовязково вас знайде.
Серце Оксани знову закалатало, в голові застукали маленькі молоточки:
«Він памятає! Памятає! Памятає!»
Вона розстебнула сумку, дістала візитку й простягнула йому.
Тримайте. Щоб легше було шукати. І передайте, що я чекатиму. Скільки треба буде.
Передам, серйозно кивнув хлопець. Для нього це зараз дуже важливо.
Потім попрощався і швидко пішов у бік зупинки.
Оксана стояла й дивилася йому вслід, не відчуваючи холоду. У душі розливалося щось тепле й ніжне.
Вона дочекається. Обовязково дочекається. Адже місце зустрічі змінити не можна.
