«Ти програв, Ромо»: як чоловік залишився з нічим, зрадивши дружину, яка віддала йому все
Коли Наталя повернулася з села, де залишила дітей на канікулах у тітки, вона навіть не уявляла, що знайде в своєму домі іншого чоловіка. Його. Романа. Її чоловіка. З речами. З холодним поглядом. І з вироком.
— Ми розлучаємося. Ліля вагітна. Я йду до неї.
Слова влупили в груди, як камінь. Вона навіть не скрикнула. Лише стиснула пальці на ремінці сумки. Він не дав часу оговтатися. Просто вимагав ключі від квартири й сказав:
— Дім не твій. Ні бізнес, ні рахунки — нічого. Все оформлено на дядька. У тебе немає прав.
— А діти? — прошепотіла вона.
— Поділимо. Але якщо будеш вилазити — залишу тебе з порожніми кишенями.
Він пішов. Легкою ходою, ніби це була не родина, а тимчасовий кут для ночівлі. А Наталя — не жінка, яка віддала йому найкращі роки, народила дітей, продала батьківську квартиру, вклала все в бізнес.
Колись вони були щасливі. Здавалося б. Він гарно залицявся, був харизматичним. Після смерті її батька Наталя залишилася сама, мати не пережила чоловіка. Тоді Роман став для неї опорою. Чи прикидався.
Він запропонував:
— Поїдемо. Почнемо все з нуля. Я тебе не підведу.
Вона не думала довго. Погодилася. Вийшла за нього. Народила сина, потім доньку. Працювала, поки не пішла у декрет. Бізнес оформили на його рідних — «так надійніше». А потім усе почало розвалюватися.
Роман гарнішав, як у кіно: спортзал, кафе, відрядження. А вона — біля плити, з безсонними ночами й замиранням серця, коли він знову не приходив. Його мати лише додавала:
— Ти себе бачила? Хто ти поруч із моїм сином? Він вартий кращого.
Після розлучення Наталя пішла до тітки. З дітьми. З болем. З порожніми руками. Але не здалася. Разом із тіткою вони відкрили невеликий сервіс вантажоперевезень. Дві машини. Один диспетчер. За пару років це стало мережею. Наталя піднімалася.
А Роман падав.
Ліля пішла від нього майже одразу. Залишила йому дитину й судові борги. Дядько відмовився від участі в бізнесі. Квартира дісталася банку. Він жив у найманому куті. Підробляв. У нього не залишилося нічого.
І одного разу — співбесіда. Він шукав роботу водієм. Подав резюме. Прийшов у офіс. І побачив її.
Наталю. В діловому костюмі, з впевненою ходою, з ясним поглядом.
— Ти? — він ковтнув. — Як… як ти тут?
— Я тут працюю.
— Я шукаю роботу. Візьми мене. За старими звичками.
— Ми не беремо тих, хто винний своїм дітям. — Вона сказала це спокійно. Без злості. — Боржники — не наш вибір.
— Я все поверну… я просто потрапив у… — він опустив очі.
— Ні, Ромо. Ти не потрапив. Ти сам все зруйнував. Своїми руками. А я все побудувала — без тебе.
У двері постукав високий хлопець — її син. Схожий на неї, впевнений, з відкритим поглядом.
— Мам, нам час?
— Так, сину.
І Роман стояв, як чужий. Бо він і був чужим. Він програв. Він втратив усе. І не лишилося навіть поваги. Лише пустота, яку він сам і вирив.
