– Мамо, а хто ця тітонька приїде? – поцікавилася десятирічна Соломія, розмішуючи ложкою кашу в тарілці.
– Це твоя двоюрідна сестра Леся, – відповіла Марія Іванівна, застилаючи стіл білою скатертиною. – Пам’ятаєш, розповідала про дядька Володимира? Це його донька.
– А чому вона раніше до нас не приїжджала?
Марія завмерла, тримаючи стопку тарілок. Справді, чому? Оленка жила у сусідньому місті, усього за три години їзди електричкою, але за останні п’ятнадцять років жодного разу не провідала родичів.
– Вона дуже зайнята, працює у банку, – знайшлась Марія. – Але тепер у неї відпустка, і вона вирішила нас побачити.
Чоловік Богдан сидів у кріслі з газетою, але слухав. Коли Соломія побігла до своєї кімнати, він відклав газету й подивився на дружину.
– Маріш, а тобі не дивно, що Леська раптом з’явилась стільки років мовчала, а телефонує, проситься у гості?
– Може, занудьгувала по родині, – знизала плечима Марія. – Все-таки ми ж рідня.
Богдан хмикнув. Пам’ятав Олену ще юною дівчиною, яка після смерті батька зовсім віддалилась від родичів. Говорили, що влаштувалась непогано, вийшла заміж за якогось бізнесмена, дітей нема. А потім – як у воду канула.
Дзвінок у двері пролунав рівно о другій годині дня. Марія хвилювалась, як перед іспитом. Весь день готувала, прибирала, навіть нову блузку наділа. Все ж таки гостя з міста, звикла, мабуть, до розкоші.
На порозі стояла струнка жінка років сорока п’яти, у дорогому пальті та з ідеальною зачіскою. Олена усміхнулась, але очі лишились холодними.
– Привіт, Марічко! А ти ж зовсім не змінилася! – скрикнула вона, обіймаючи господиню.
Марія відчула запах дорогих парфумів і мимоволі втягнула живіт. На тлі елегантної гості вона почувалась сільською кумою, хоча жили у звичайному райцентрі.
– Заходь, Лесенько, заходь! Богдане, іди знайомся!
Богдан привітався з гостею, оцінююче окинув поглядом її дорогу сумочку та туфлі на підборах.
– А де ж Соломія? – запитала Олена, оглядаючи передпокій. – Хочу подивитись на небогу.
Соломія вискочила з кімнати, соромлячись ховаючись за спину мами.
– Ой, яка красунчика! – Олена присіла перед дівчинкою. – А скільки тобі років?
– Десять, – тихо відповіла Соломія.
– Така вже доросла! Я тобі подарунок привезла.
Олена дістала з сумки гарну ляльку у блискучій сукні. Соломія зідхнула й подякувала за іграшку.
– Що треба сказати? – підштовхнула дочку Марія.
– Дякую, тіточко Лено!
За столом розмова спершу не клеїлась. Олена розповідала про свою роботу в банку, про поїздки за кордон, про чоловіка-підприємця. Марія слухала і усе більше почувалась ніяково. Їхнє просте життя – Богдан працює електриком, вона вихователькою у садочку – здавалось сірим і убогим поруч з оповідями про успішне міське життя.
– А пам’ятаєш, як ми в дитинстві до баби Степи їздили на літо? – раптом сказала Олена, відкладаючи виделку. – Ти завжди така господарна була, допомагала по дому. А я все в книжках гризлася.
– Пам’ятаю, – усміхнулась Марія. – Ти тоді говорила, що будеш письменницею.
– Так, мрії… – Олена зітхнула. – Життя піш
Однак Леся більше не потурбувалася дзвонити й залишилася в своїй міській розкоші, де золото й мармур були холоднішими за вічно тримаючуся жменю Соломкиного малюнку над холодильником.
