Люба…
Олена почула клацання замка — донька повернулась з університету. У кімнаті залунали її кроки, що наближались.
— Поїсти хочеш? — не підводячи голови від в’язання, запитала Олена.
— Пізніше. Мам, мені треба поговорити.
— Щось сталося? — Олена підвела голову. Перед нею стояла Марійка з великим букетом червоних троянд.
— Ого! Давай вгадаю… Василь зробив тобі пропозицію.
— Ну мам, це зовсім не цікаво, — образилась донька. — Я сама мала сказати й зробити сюрприз.
Марійка поклала квіти на стіл і сіла на диван біля матері. — Як ти здогадалась?
Олена відклала в’язання.
— До чого тут здогадуватись? Так і виходило. Ви з Василем знаєте одне одного з дитинства, зустрічаєтесь більше двох років, багато часу разом проводите. До того ж, такі букети без приводу не дарують. Ще й каблучку подарував?
— Так, ось, дивись. — Марійка виставила праву руку, показуючи золотий перстень з білим каменем. — Правда, гарний?
— Дуже. Але мені здається, чи ти не рада? — обережно запитала Олена.
— Я рада. Просто не певна, чи хочу враз виходити заміж. З ним цікаво, я суму без нього вже за день. Але подобається повертатись додому й спати самій. Напевно, просто ще не готова до чогось більшого.
— А може, це тому, що тобі подобається хтось інший? — припустила Олена.
— Мені приємна увага інших хлопців. Але ні, мені ніхто не подобається більше за Василя. А раптом це не та любов? Не справжня, що на все життя, як у вас з татом?
— Ти й доросла дівчина, але ще й дурнувата. — Олена притягла доньку й обняла. — Чи справжня любов, ти збагнеш лише проживши життя, — Олена зітхнула. — Усі дівчата в твої роки мріють про весілля, білу сукню, щоб не розлучатись з коханим ні на хвихлину. А ти сумніваєшся. Може, й справді краще почекати. Що йому відповіла?
— Я погодилась. Але попросила дочекатись закінчення навчання.
— А от це правильно. Побудуй нареченою. А то всі поспішають якнайшвидше стати дружиною. А дружина — це обов’язки, відповідальність і турботи, не лише про себе. І розчарування. Жити плечем до плеча важко. Розкриєш його недоліки й не з усіми змиришся. Це можливо лише люблячи. А діти…
— Ось і я про все те. Подобаються наші теперешні стосунки. Люблю мати час сама собі, хоча й суму без Василя. Думаєш, я його не кохаю?
— Просто відповідально підходиш. Ти не здрячна дівчина, от і все. Поговори з ним, поясни. Коли кохає, зрозуміє й дочекається, — порадила Олена.
— Він образився, — сумно вимовила Марійка.
— Як же й ні? Він зробив дівчині пропозицію, думав осчастливлює її, а вона просить почекати. Це майже відмова, — усміхнулась Олена.
— Мабуть, я й справді люблю його не так сильно, як він мене. Раптом це не та любов? Раптом я розчаруюсь? Багато кохають, а розлучаються потім.
— На жаль, почуття з часом вистигають, і не всі це відчувають.
— А як ти зрозуміла, що кохає тата? — підхопила Марійка.
— Здається, він вподобався мені ще до нашої зустрічі, — усміхнулась Олена.
— То як? Він тобі наснився? Мам, розкажи. — Марійка зрушилась на дивані, облаштовуючись зручніше.
— Ну що ж. Я теж тоді навчалася в університеті. Мала подругу Оксану. Красуня, трохи легковажна, правда. Вона приїхала з іншого міста й жила в гуртожитку. Перед лі
Він притиснув її до себе, немов шукаючи порятунку, а Надія зрозуміла: ось той якір, що втримав їхній човен серед усіх життєвих бур.
