Ще недавно мій чоловік вперше в житті жорстоко посварився зі своєю молодшою сестрою. До цього він був для неї справжньою опорою: захищав, виручав, прощав, носився, як з дитиною, навіть коли вона вже дорослою жінкою робила одну дурницю за іншою. Але тепер вона переступила межу. Я й уявити не могла, що людина здатна на таке з власною матір’ю.
Моя зовиця, Марічка, завжди була складною. Вона з тих, хто вважає, що світ їй щось винен. Завжди винні інші, завжди хтось має їй допомагати — тільки не вона сама. То в неї проблеми з грішми, то з житлом, то з чоловіком. І щоразу, звісно, брат — мій чоловік Тарас — рятував її, як міг. Вона «позичала», але слова «повернути» для неї не існувало. Він знав, я знала, всі знали — гроші пропали.
Їх мати, Надія Іванівна, виховувала їх сама. Чоловік пішов до іншої, а потім бросив і ту. Діти його не цікавили, аліменти не платив, у вихованні участі не брав. Тільки на папері був «батько». Зрозуміло, Надія Іванівна тягнула все сама, і, як часто буває, пестила молодшу. Марічці діставалося все найкраще: одяг, подарунки, увага. А Тарас змалку вчився бути дорослим — допомагав, працював, відповідав.
Але Марічка виросла в людину, з якою неможливо мати справу. З підліткового віку вона потрапила в сумнівні компанії, ледве закінчила школу, вчитися не хотіла. Пізніше Тарас оплатив їй курси перукаря, але даремно. Працювати вона не хотіла, клієнтів підводила, на зустрічі спізнювалася, обіцянки не виконувала.
Встигла двічі вийти заміж — обидва шлюби розвалила через власну дурість. Чоловіки у неї були хороші, терплячі, але вона хотіла, щоб усе крутилося навколо неї. Не вийшло. А тепер — немає грошей, немає житла, немає роботи. І ось її новий план: продати мамину квартиру, віддати Надію Іванівну до будинку для літніх, а собі купити однокімнатну і відкрити «салон краси мрії».
Коли я дізналася про це, мене трусило. Чула я це не від Марічки, а від самої свекрухи. Запросила вона мене на чай, сіла навпроти, подивилася в очі і прошепотіла, наче боялася промовити вголос: «Донька хоче, щоб я пішла. Зовсім. Щоб продали мій дім, а мене — туди, до старих. Я думала, це жарт, але вона серйозно…» І тут же — сльози. Я дивилася на стару жінку, яка тремтячими руками тримала чашку, і не вірила своїм вухам.
Вона благала не казати Тарасу — мовляв, не треба, серце не витримає. Але як я могла мовчати? Прийшла додому і розповіла чоловікові все. Спокійно, з болем, але чесно.
Він мовчав, потім схопився, накинув кожух і через двадцять хвилин вже стояв на порозі Марічиної квартири. Повернувся лише за годину. В очах — лють, розпач і гіркота.
— Я її вигнав, — тільки й сказав він. — Наказав не підходити до мами і більше не з’являтися до нас. Вона верещала, кричала, звинувачувала тебе, ніби це ти її «здала», ніби ти домагаєшся маминої квартири. І ще обіцяла «всім відплатити»…
Але я — не винна. Я зробила те, що мала. Бо якби не сказала, Марічка б умовила Надію Іванівну, і та б у своїй слабості погодилася — заради «добра» доньки. І залишилася б на старість без даху над головою.
Тепер Тарас каже — забудь. Заблокуй її. Навіть не думай спілкуватися. А Надія Іванівна страждає. Все ж таки донька. Яка б там не була — рідна кров. Не може пробачити, не може зрозуміти.
А в мене лише одне запитання до вас, читачі: а якби Тарас вчинив інакше? Скажімо, ми б забрали матір до себе, а Марічка залишилася б у квартирі? Хіба вона піклувалася б? Хіба не вижила б її згодом? Чому доросла людина не може жити з рідною матір’ю, якщо вже так потребує? Чи все ж мій чоловік був правий, поставивши крапку?
Інколи, щоб захистити рідних — треба відрізати, як ножем…
