Коли я з’являюся на світ, мама називає мене Ганною. Вона впевнена, що це ім’я — світле, життєрадісне, і що донька буде усміхненою, щасливою і коханою. Тоді ще не підозрює, що з роками усмішка стає все рідкіснішою, а щастя — лише прикрасою для чужих очей.
Все починається, коли я зустрічаю Його. Олега. Високий, статний, з впевненим голосом і поглядом, від якого, здавалося, втрачаються метелики в шлунку. Він здається справжнім чоловіком — тим, про кого я мріяла, ідеальним супутником життя. Я не помічаю, як за цією зовнішньою впевненістю ховається холодний контроль, як за галантними жестами прихована непохитна воля. Я просто закохуюся. Через наївність, молодість, з широко розкритими очима і довірливим серцем.
Ми одружуємося досить швидко. Я тоді вірю, що якщо чоловік тебе любить, то він квапиться зробити тебе своєю дружиною. Я помиляюся… Він справді хоче, щоб я була «його» — у всіх сенсах. Його підвладною, слухняною.
Спочатку все виглядає чудово. Ресторани, подорожі, дорогі подарунки. Відпочинок у Карпатах взимку, на Чорному морі влітку, вечірки з його друзями. Ззовні — ідилія. Зависть подруг, лайки в соцмережах. А всередині — порожнеча, бо за всіма цими блискучими зовнішніми деталями я все більше втрачаю себе.
Рішення приймаються без мене. Він вирішує, куди підемо, що будемо вечеряти, як проведемо вихідні. Це ще не вся біда. Найголовніше — він визначає, як я маю виглядати, у що одягатися, яку зачіску мати і навіть яким тоном говорити.
— Дорога, ця сукня занадто проста, не зраджуй мене.
— Навіщо тобі знову джинси? Жінка має бути жіночною.
— Ти ж не на заводі, щоб в футболці ходити.
Я намагаюся жартувати, переконувати, але кожен раз натрапляю на холодну стіну. Він не кричить, не б’є. Він просто дивиться на мене так, ніби я — розчарування. І мені стає соромно. Я хочу бути доброю, стараюсь, і поступово перестаю бути собою.
Найгірше, коли я піднімаю тему дитини. Мені 30, я давно відчуваю, що хочу стати мамою. І не просто хочу — прагну цього. Але, здається, він завжди знає, що не дозволить. Його відповідь вражає:
— Навіщо нам дитина? Мені достатньо тебе. Я тебе кохаю. Не хочу, щоб хтось втручався в наше життя.
Кохає… А я почуваюся в’язницею. Він не хоче ділити свою любов. Він хоче монополію. Йому не потрібно, щоб я стала мамою. Він хоче, щоб я була лише дружиною — зручною, красивою, слухняною.
Все частіше ловлю себе на думці, що задихаюсь. Що, незважаючи на комфорт і зовнішнє блиск, я не вільна. Що кожен мій крок під контролем, кожен погляд під наглядом. Мені заборонено бажати свого. Мені заборонено відчувати інакше. Мені можна лише бути «його».
Одного разу я намагаюся серйозно поговорити. Кажу, що хочу дітей, що втомилася бути лялькою в гарному будинку. Він мовчки слухає, а потім обіймає. Сказав, що я все вигадую, що у нас все добре, що я — його щастя, його скарб. І якщо я заведу дитину, його скарб підуть.
Слухати це страшно. У його голосі — не гнів, не біль, а фанатична рішучість. Наче він справді вважає, що має право вирішувати за нас двох. Що я — його річ. З любов’ю, але річ.
Відтоді я не піднімаю цю тему. Але страх, що залишуся в’язницею цієї любові назавжди, не полишає. Мені 32, я хочу дитину. Хочу сім’ю, в якій можу дихати, де мене чують, де маю право на свою думку, де я потрібна не як картинка, а як людина.
Пишу це, бо не знаю, що робити. Я все ще кохаю його. Або, можливо, кохаю того, яким він був на початку, або того, яким я його уявляла. Не знаю. Але точно відчуваю: якщо так буде далі, я зламаюся. Просто перестану існувати як особистість.
Скажіть… як пояснити чоловіку, що кохання — це не клітка, навіть золоті? Що сім’я — це не диктат, а союз? Що я не зобов’язана вибирати між «любити» і «жити»? Як говорити, коли він слухає лише себе?
Я не хочу йти, та жити так більше не можу.
