Коли я з’являюсь на світ, мама називає мене Зоряною. Вона вірить, що це ім’я – світле, життєрадісне, і що її донечка буде усміхненою, щасливою та коханою. Тоді ніхто ще не підказує, що з роками усмішка стане рідкіснішою, а щастя – лише прикрасою для чужих очей.
Все починається, коли я зустрічаю Його. Сергія. Високий, статний, з впевненим голосом і поглядом, від якого, здається, метелики у шлунку вмирають. Він – справжній чоловік, таким, яким я уявляла ідеального супутника життя. Я не помічаю, як у цій зовнішній впевненості ховається холодний контроль. За галантними жестами стоїть непохитна воля. Я просто закохуюсь – по дурості, по молодості, з широко розкритими очима і наївним серцем.
Ми одружуємось досить швидко. Я тоді думаю: якщо чоловік тебе любить, він квапиться зробити тебе своєю дружиною. Я помиляюсь… Він справді хоче зробити мене «своєю» – у всіх значеннях. Його. Підвладною. Послухняною.
На початку все здається чудовим. Ресторани, подорожі, дорогі подарунки. Відпустка в Карпатах взимку, море на узбережжі Одеської області влітку, вечірки з його друзями. На вигляд – ідилія. Зависть подруг, лайки в соцмережах. А всередині мене – порожнеча. Бо за всіма цими зовнішніми блискітками я все більше втрачаю себе.
Рішення приймаються без мене. Він обирає, куди ми підемо, що буде на вечерю, як проведемо вихідні. Але це лише половина проблеми. Головне – він вирішує, як я маю виглядати, у що одягатися, яку зачіску мати і навіть яким тоном говорити.
— Дорога, це плаття занадто просте, не зганяй мене.
— Навіщо знову джинси? Жінка має бути жіночною.
— Ти ж не працюєш на заводі, щоб ходити у футболці.
Я намагаюся жартувати, домовлятись, а кожен раз натрапляю на холодну стіну. Він не кричить. Не б’є. Просто дивиться на мене, ніби я – розчарування. І мені стає соромно. Я хочу бути хорошою. Я стараюсь. І поступово перестаю бути собою.
Найгірше – коли я піднімаю тему дитини. Мені 30, я давно відчуваю, що хочу стати мамою. І не просто хочу – я палко прагну цього. Але, здається, він завжди знав, що не дозволить. Його відповідь шокує мене:
— Навіщо нам дитина? Мені достатньо тебе. Я тебе кохаю. Не хочу, щоб хтось втручався в наше життя.
Кохає… А я відчуваю себе в’язницею. Він не хоче ділитися моєю любов’ю. Він хоче монополію. Йому не потрібно, щоб я стала мамою. Він хоче, щоб я була лише дружиною – зручною, красивою, слухняною.
Все частіше ловлю себе на думці, що задихаюсь. Що, незважаючи на комфорт і зовнішнє блискотіння, я не вільна. Що кожен мій крок під контролем, кожен погляд під наглядом. Мені заборонено бажати свого. Мені заборонено відчувати інакше. Мені дозволено лише бути «його».
Одного разу я намагаюся серйозно поговорити. Кажу, що хочу дітей, що втомилась бути лялькою в гарному будинку. Він мовчки слухає, а потім обіймає. Сказав, що я все вигадую. Що у нас все добре. Що я – його щастя, його скарб. І якщо я заведу дитину, це скарб йому відірвуть.
Слухати це страшно. У його голосі – не гнів, не біль, а фанатична рішучість. Наче він справді вважає, що має право вирішувати за нас обох. Що я – його річ. З любов’ю, але річ.
З того часу я не піднімаю цю тему. Однак страх, що залишуся в’язницею цієї любові назавжди, не відпускає. Мені 32, я хочу дитину. Хочу родину, в якій можу дихати. Де мене чують. Де я маю право на думку. Де я потрібна не як картина, а як людина.
Пишу це, бо не знаю, що робити. Я все ще кохаю його. Або, можливо, кохаю того, яким він був на початку. Або того, ким я хотіла, щоб він став. Не впевнена. Але точно відчуваю: якщо так буде далі, я зламаюсь. Просто перестану існувати як особистість.
Скажіть… як мені пояснити чоловікові, що кохання – це не клітка, навіть якщо вона золота? Що сім’я – це не диктат, а союз? Що я не зобов’язана вибирати між «любити» і «жити»? Як говорити, коли він слухає лише себе?
Я не хочу йти. Але жити так більше не можу.
