Золота клітка, або як я загубила себе в шлюбі
Коли я вперше відкрила очі, мама назвала мене Оленою. Вона вважала, що це ім’я — світле, життєрадісне, і що її дочка буде завжди усміхненою, щасливою і коханою. Тоді ще не знала, що з роками усмішка стане рідкісною, а щастя — лише прикрасою для чужих очей.
Все почалося, коли я зустріла Його — Андрія. Високий, статний, з впевненим голосом і поглядом, від якого, здавалося, втрачаються крила метелика в животі. Він був саме тим чоловіком, про якого я мріяла: ідеальний супутник життя. Я не бачила, як за цією зовнішньою впевненістю ховається холодний контроль, як за галантними жестами прихована незламна воля. Я просто закохалася — по‑дурному, по‑молодому, з широко розкритими очима і наївним серцем.
Ми одружилися швидко. Я тоді думала: «Якщо чоловік тебе кохає, він поспішить зробити тобою свою дружину». О, як я помилялась… Він справді хотів, щоб я була «його» — у всіх сенсах. Його. Підвладною. Послухняною.
На початку все здавалося казковим: ресторани у центрі Києва, поїздки до Львова, дорогі подарунки, зимовий відпочинок у Карпатах, літо на узбережжі Чорного моря, вечірки з його друзями. Зовні — ідилія, заздрість подруг, лайки в соцмережах. А всередині — порожнеча. Бо за всіма цими блискучими зовнішніми шарами я все більше губила себе.
Рішення приймали без мене. Він обирав, куди підемо, що будемо вечеряти, як проведемо вихідні. Але й це було б лише половина проблеми. Головне — він вирішував, як я маю виглядати, у що одягатися, яку зачіску мати і навіть яким тоном говорити.
— Дорога, ця сукня занадто проста, не позорюй мене.
— Чому знову джинси? Жінка має бути жіночною.
— Ти ж не на заводі, щоб ходити у футболці.
Я намагалася жартувати, догоджати, та кожного разу натрапляла на холодну стіну. Він не кричав, не бив. Він просто дивився на мене, ніби я — розчарування. І я відчувала сором. Хотіла бути доброю, намагалася. І поступово перестала собою.
Найгірше стало, коли я завела розмову про дитину. Мені 30, і я давно відчуваю, що хочу матір. Не просто бажання, а палка потреба. Але, здається, він завжди знав, що не дозволить. Його відповідь шокувала мене:
— Навіщо нам дитина? Мені достатньо тебе. Я тебе кохаю. Не хочу, щоб хтось втручався в наше життя.
Кохає… А я відчуваю себе в’язницею. Він не хоче ділитися коханням, хоче монополію. Йому не треба, щоб я стала мамою. Він хоче, щоб я була лише дружиною — зручною, красивою, слухняною.
Все частіше ловлю себе на думці, що задихаюсь. Що, незважаючи на комфорт і зовнішній блиск, я не вільна. Кожен мій крок під контролем, кожен погляд під наглядом. Мені заборонено мати свої бажання. Мені дозволено лише бути «його».
Одного вечора я спробувала серйозно поговорити. Сказала, що хочу дітей, що втомилася бути лялькою в гарному будинку. Він мовчки вислухав, а потім обійняв і сказав, що я все вигадую, що у нас все добре, що я — його щастя, його скарб. І якщо я заведу дитину, це скарб буде втраченим.
Слухати це було страшно. У його голосі не було гніву, не було болю, а лише фанатична рішучість, ніби він справді вважав, що має право вирішувати за двох. Що я — його річ. З коханням, але річ.
Відтоді я не піднімала цю тему. Але страх, що залишуся в’язаною в цій любові назавжди, не відпускає. Мені 32, я хочу дитину. Хочу сім’ю, в якій можу дихати, де мене чують, де я маю право на думку, де я потрібна не як картина, а як людина.
Пишу це, бо не знаю, що робити. Я все ще кохаю його. Або, можливо, кохаю того, яким він був спочатку. Або того, ким я хотіла його бачити. Не знаю. Але точно відчуваю: якщо так триватиме, я зламаюся. Я просто перестану існувати як особистість.
Скажіть… як пояснити чоловікові, що кохання — це не клітка, навіть золоті? Що сім’я — це не диктат, а союз? Що я не зобов’язана вибирати між «любити» і «жити»? Як говорити, коли він слухає лише себе?
Не хочу йти, та й жити так більше не можу.
