Та ти спеціально її чіпляєш! За що ти так з нею, Олено?
А нічого мені уроки зривати. Я ставля обєктивні оцінки. Твоя Софійка, вибачай, поводиться як справжня королевна.
Олена стояла біля вчительського стола у бездоганно випрасуваному піджаку, з акуратно зачесаним волоссям і ласкавою усмішкою. Та за цією посмішкою ховалася отрута.
На стіні висіли кращі роботи учнів. Як не дивно, жодної Софійчиної серед них не було. Хоча дівчинка займала призові місця на міських конкурсах.
Не розповідай! Я Софійку знаю. Для неї малювання це святе. Вона б не почала погано поводитися. А навіть якби й почала ти ж не поведінку маєш оцінювати! Ти просто ставиш їй двійки, бо…
Бо вона базікає замість того, щоб малювати, спокійно перебила Олена. Знаєш, Іванно, те, що бабуся вішає її малюнки на холодильник, ще не означає, що вона заслуговує пятірок просто так. У мене тут пільг на родичів немає.
Іванна примружила очі й кинула на Олену палючий погляд. За напіввідчиненими дверима мелькнула малинова куртка Софійки. Дівчинка чекала маму й, здавалося, все чула.
Усе це звучало неймовірно несправедливо, але тепер Іванна почала розуміти, звідки ростуть ноги в цій історії.
І Іванна, й Олена були невістками Марії Василівни. Їхня свекруха була доброю, але іноді занадто мякою. Вона любила обох невісток, проте віддавала перевагу Іванні. Можливо, тому, що та не поливала людей отрутою, приховуючи її за солодкою посмішкою.
На Новий рік Олена отримала від свекрухи набір із шампунем і гелем для душу, Іванна книжку й гарну металеву закладку. Обидва подарунки скромні, але відчувалося, що в останній вкладено більше душі.
Вибач, Оленко… Не знала, що тобі подарувати, виправдовувалася Марія.
Різний підхід відчувався не лише у подарунках. Марія хвалила обох невісток, але Іванну трохи частіше. Так само й Софійку.
Ой, ну шедевр! У нас художниця росте. Золоті ручки, тішилася бабуся, коли Софійка приносила їй черговий малюнок і вішала його на холодильник.
Олена теж почала демонстративно приносити роботи сина. То листівку, то бабусин портрет. Відчувалося, що хлопчик робив це через силу. Він ніколи не передавав малюнки особисто й не виявляв особливої радості, коли його хвалили.
Ой, ну й наш художник! раділа бабуся. Тільки чого ж у мене волосся зелене?
А жовтого олівця під рукою не було, знизував плечима онук.
Марія приділяла увагу обом онукам, але роботами Софійки милувалася довше й щиріше. Там справді було на що подивитися. Натюрморти, пейзажі, зображення тварин… Звісно, до рівня великих художників дівчинці було далеко, але вона малювала краще за більшість дорослих.
Потім ця однобока війна перейшла на новий рівень. Олена записала сина до художньої школи. До тієї самої, де вчилася Софійка. Хлопцю це, мяко кажучи, не подобалось.
Не хочу! Там нудно! закапризничав він під час родинних посиденьок, коли Олена сказала, що їм час іти на заняття.
Ти туди йдеш не розважатися, а вчитися, лагідно відповіла мати, але під теплим тоном ховалася залізна впертість.
Олена підсовувала бабусі начерки й навіть явно невдалі роботи, наголошуючи, що «зате видно прогрес». Але в очах свекрухи так і не зявлявся той захват, якого так хотіла невістка.
Можливо, саме тому Олена пішла далі.
Мамо, а у нас тепер малювання веде тітка Олена! Уявляєш? сказала якось Софійка.
Іванна напружилася після цієї новини, але виду не подала. Лише посміхнулася доньці у відповідь.
Перші два тижні все було спокійно. А потім пішло-поїхало: двійки, трійки, зауваження в щоденнику. Бували й періоди затишшя. Але варто було бабусі похвалити Софійку на
