«Я знаю, тобі теж без мене важко…»
– Що ви там шепчетеся за моєю спиною? Викладайте, що задумали? – спитала Ганна Степанівна.
Зять із донькою переглянулися.
– Кажіть уже, не тягніть.
– Мам, ми вирішили відзначити Старий Новий рік на дачі. З понеділка робочий тиждень починається, не встигнемо тоді, – сказала Оксана.
– Вам Нового року не вистачило? Їдьте. Погода тепла, снігу мало, дорога гарна. Чи в вас є ще для мене новини? – насторожилася Ганна.
– Ми хотіли… щоб ти поїхала з нами, – промовила Оксана.
– Я вам навіщо?
Ганна помітила, як донька кинула знесилений погляд на чоловіка.
– Що ви там вигадали? Нікуди я не поїду. Ви молоді, вам хочеться розваг, а мені і вдома добре. Не хочу я нічого святкувати, тим паче Старий Новий рік. Хочете – їдьте самі. Тільки врахуйте, будинок промерз, там сиро. Пічку треба добре прогріти.
– Саме про це ми й хотіли сказати. Андрій учора був на дачі, усе підготував, – поспішно додала Оксана.
– Ото, швидкі які. Та мені здається, ви зібралися туди не просто так.
– Хотіли змінити обстановку. Свята минули, а ми так і не вибралися на природу. Там тихо, повітря чисте. Будинок уже теплий, – підтвердив зять.
– І коли він встиг? Сам пічку запалив? І не спалив нічого? – сумнівно поцікавилася Ганна.
– Взяв відгул. Хотіли зробити тобі сюрприз. Оксана мені все про те, як ви раніше зустрічали Новий рік на дачі. Ми подумали… – Андрій раптом замовк.
Ганна не пропустила, як донька штовхнула чоловіка й суворо глянула на нього.
– Мам, ну будь ласка. Поїдемо всі разом. А то ти тут сама, а ми там. Свято ж сімейне. У неділю повернемося. – Оксана дивилася з такою благальною міною, що Ганна не встояла.
– Гаразд. Що з вами робити, – зітхнувши, здалася вона.
– Тоді збери речі, які можуть знадобитися на дачі, а завтра вранці ми заїдемо по тебе. О сьомій. – І поки Ганна не передумала, донька з зятем попрощалися та пішли.
Ганна вирішила, що нічого поганого не станеться, якщо вони проведуть вихідні на дачі. Вона зібрала кілька речей і лягла спати.
За містом уздовж траси лежав сніг, хоча й не суцільним покривом. Колись були справжні зими. Тепер стояли крещенські морози.
Вони дійсно щороку зустрічали Новий рік на дачі. Спочатку вдвох, потім із Оксаною, для якої ці поїздки були справжньою пригодою. Часто запрошували друзів. Цю традицію започаткував ще батько Ганни.
Тридцятого грудня вони заїжджали на дачу, ставили одну ялинку в будинку, а другу прикрашали у дворі. Ліпили сніговиків. Як давно це було… Куди все поділося? Донька виросла і стала зустрічати Новий рік із друзями. А вони з чоловіком останні два роки святкували вдома. А потім він пішов. Точніше — Ганна його вигнала.
Одного разу вона повернулася додому раніше і застала чоловіка з сусідкою. Вони не лежали голі в ліжку — цього Ганна б не винесла. Вони сиділи на кухні й пили чай. Але це виглядало не менш інтимно.
Ганна хвилину стояла в передпокої, прислухаючись до їхньої розмови та сміху. Чоловік часом знижував голос до шепоту — слів не розібрати. Вони не одразу помітили її, сиділи поруч, торкаючись одне одного плечима.
– Що тут відбувається? – голосно спитала Ганна.
Парочка здригнулася й одірвалася один від одного. Сусідка тут же збентежено втекла. Вродлива й молода, вона нещодавно переїхала до їхнього будинку. Чоловік почав щось нерозбірливо бурмотіти, виправдовуватися. Казав, що між ними нічого не було.
Ну так, дуже схоже. Скільки вони були наодинці? За цей час можна багато чого встигнути. Навряд чи вони весь час розповідали анекдоти.
Навіть зараз Ганні було важко згадувати, а тоді… Вона кричала, поводилася як базарна баба, повністю вийшла з себе. Чоловік одягнувся і пішов. А вона накидала його речі в чемодан і виставила за двері.
Донька переконувала пробачити батька, але Ганна не могла. Сумувала, плакала, билася в істериці, але пробачити не могла. Їй було байдуже, куди він пішов, головне — не до сусідки. Вона зустрічала її у під’їзді чи дворі й демонстративно відверталася. А потім сусідка з’їхала. Не бачачи її, Ганна трохи заспокоїлася. Але пробачити чоловіка все одно не могла.
Вони прожили разом двадцять шість років. Найбільше боліло те, що він зрадив не просто так, а в їхній хаті, на їхньому дивані. Хіба можна таке пробачити? Чоловік запевняв, що це вийшло випадково, усього один раз. Та як вона могла йому вірити? Що заважало їм зустрічатися? Якби вона тоді не повернулася з роботи раніше, може, досі нічого б не знала.
Приїжджала його сестра, казала, що Олег живе у неї, що йому погано. А хіАле перед світанком вона прокинулась від теплого дотику його руки і зрозуміла, що час знову навчитися вірити у щастя.
