Щоденник.
Моя мама ніби не розуміє, що в мене вже є своє життя. Вона дзвонить у сльозах, звинувачує, ображається, маніпулює, якщо я не приїжджаю або не відповідаю на дзвінок за півгодини. Мені двадцять дев’ять років. Я заміжня вже п’ять років. У нас з чоловіком двоє дітей. І, як ви здогадуєтесь, вільний час — це розкіш.
Молодша донька ще навіть не ходить до садка — варто відвести, як через два дні вона вже з температурою, соплями, бронхітом… Тому ми з чоловіком вирішили: поки що я залишатимусь з нею, доки не зміцнішає. Так, це важко, але ми обрали турботу, а не біганину по лікарням.
У такому ритмі себе забуваєш повністю. Кожен день нагадує день бабака: приготувати, нагодувати, прибрати, пограти, заспокоїти, покласти. А ще треба бути ніжною, терплячою, веселою, щоб діти росли в любові. А мама? Мама ніби спеціально закриває на все очі. Вона всерйоз вважає, що я просто лежу на дивані, дивлюся серіали і гортаю стрічку в телефоні.
Кожен її дзвінок — з докорами: «Чому не прийшла?», «Я тут сама, мені нудно!», «Хоча б продукти купила!». А живе вона, до речі, на іншому кінці Києва, і дорога туди з двома дітьми — це справжній квест. Пробки, пересадки, втома, дитячі капризи — але кого це хвилює?
Я ледве встигаю підтримувати порядок у власній квартирі. У нас постійно десь розкидані іграшки, книжки, подушки. Щойно прибрала — і знову все перевернуто догори дриґом. І після цього мені їхати до неї й прибирати ще й там? В мене просто немає сил. Але вона не хоче цього чути. Я для неї не особистість, а якийсь обслуговчий персонал, який зобов’язаний бути поруч.
Інколи думаю: а їй взагалі важливо, як я себе почуваю? Що в мене болить спина, що я засинаю стоячи, що в нас немає навіть часу спокійно пообідати? Її хвилює лише те, що їй самотньо. Але чому вона не подумає: може, варто самої приїхати й допомогти? Погуляти з онуками, зварити борщу? Як роблять нормальні бабусі.
Після пологів вона теж прийшла — з претензіями. Я ледве трималася на ногах, живіт ще болів, а вона влаштувалася на дивані й чекала, поки я накрию на стіл. Потім заявила, що борщ зажирний, та й взагалі обід у мене не святковий. Мені тоді хотілося провалитися крізь землю. Я народила! Я не спала доби! А вона поводилася так, ніби прийшла в гості до подруги з кухарем і прислугою.
З того часу все лише погіршувалося. Претензії, докори, образи. Вона навіть не намагалася поцікавитися, як у мене справи. Ніколи не пропонувала допомогу. Вона вважає, що діти — це виключно моя турбота. А ось вона — стороння. Зате вимагає, щоб я приїжджала до неї, прибирала, готувала, розважала.
Кілька тижнів тому ми сильно посварилися. Вона кричала, що я невдячна донька, що вона мене виростила, а тепер я така егоїстка. Я мовчала. Вперше не виправдовувалася. З тих пір ми не спілкуємося. Ні дзвінків, ні повідомлень. Тиша. І знаєте що?
Я нарешті відчула полегшення. Справжнє. Глибоке. Вперше за багато років я зрозуміла, як спокійно може бути без її дзвінків, без образ, без «ти мені повинна». Я почала краще спати. Стало легше дихати.
Іноді думаю — а навіщо мені така мати? Чому я постійно відчуваю провину перед нею, якщо насправді саме вона давно перестала бути мамою? У її світі є лише вона, її бажання та її капризи. А моя втома, мої діти, моє життя — це так, тільки фон.
Я більше не хочу повертатися в цей замкнене коло. Нехай живе, як хоче. Але мене — більше не чіпає.
