Зламані міцніші
Батько бив її. Жорстоко, без жалю. Мати топала горілку. Тому дівчинка виросла на вулиці. Буквально — їла тут, інколи й ночувала. Насмішки чула часто. І навчилася давати відсіч.
Кулаками. Точніше — маленькими кулаченятами.
Виросла вона зламаною. Так, принаймні, казав її лікар — спочатку психолог, потім психіатр. Таблетки вона приймала ретельно. Але вони не допомагали.
На побачення не ходила. Не вірила, що хтось захоче зламаної. Тому…
Весь свій час віддавала роботі та допомозі бездомним на вулицях Києва. Була волонтеркою в благодійній організації. Розподіляла час так, що ні на що інше його не лишалося.
Лише повернутися додому й заснути, як змучена тварина. Квартира дісталася від батьків. І нагадувала про біль. Хотіла переїхати. Але грошей не було. Тож доводилося лягати спати там, де стени шептали про дитячі знущання. І це її вбивало.
Не хотілося йти в ці стіни. Вона відтягувала цю мить, як могла.
Тому ходила подвір’ям і курила одну цигарку за другою. Доки не починало нудити, а тривожні думки не тікали. Сусіди, що виводили собак чи виносили сміття, уникали її. Репутація була… скажімо, не з найкращих.
І цього вечора було так само.
Вона ходила, переконуючи себе піднятися нагору, коли врізалась у спину високого, товстого чоловіка. Він стояв, нахилившись, і лаявся. Перед ним на землі сидів сірий кошеня.
Мужик нахилився, вилаяся ще лютіше, і замахнувся.
Раптово в ній закипіла ненависть. Спогади нахлинули, закрутили, змили все.
Як опинилася перед ним — не пам’ятала. Але відчула, як її кулак б’є прямо в лоб.
Той ахнув, схопився за обличчя, але…
Не встиг. Лівий хук у щелепу — і він гепнувся на землю. Застогнав так, що збіглося все подвір’я.
Вона підняла кошеня. Люди дивились то на велетня, то на крихітну дівчину з котом у руках.
— Він бив його, — пояснила вона.
Розвернулась і пішла. Ніхто не кинувся піднімати того. Навпаки — раділи. Мужик був відомий своєю злістю.
Незабаром на нього вилили вісім відер сміття, яке збирались викинути.
— Почекайте! — гукнув їй услід хлопець із куцим цуценям на повідку.
Підхопив песика й побіг за нею.
— Я вражений! Вашим… лицарським вчинком, — сказав він. — Як ви не злякались?
І раптом їй вперше захотілося розповісти. Вони сіли на лаву біля під’їзду.
— Мій лікар каже, що я — зламана, — сказала вона.
За півтори години з’ясувалось, що він пише дисертацію про домашнє насильство.
Розмовляли довго. Наприкінці він сказав:
— Знаєте, зламані люди — найсильніші. Якщо знаходять сміливість дати відсіч. Тоді вони вже не зламані. Бо в них є справедливість. Вони захищають слабких.
Кошеня давно спало у неї на колінах. Сусіди розійшлись. А вони…
Сиділи. Говорили. І вона більше не відчувала себе зламаною.
Це було в його очах — захват, повага, ще щось…
Незнайоме.
Тієї ночі вперше за багато років їй не було страшно в цих стінах.
Перш за все — біля неї сопів сірий кошеня.
А по-друге — перед нею стояли очі, повні того самого незнайомого.
Більше вона не боялася спати сама. Бо незабаром хлопець переїхав до неї. А куций песик подружився з кошеням.
Ось така історія про зламаних. Але міцних.
