— Ми посікли твої яблуні на ділянці, — сухо кинула в трубку Марта, дружина мого рідного брата. — Закривали сонце. Відпочивати заважали.
— Привіт, Олесю! Коли до нас завітаєш? — голос Марти лунав надто жваво, як для сьомої ранку в неділю.
Я ще не встигла остаточно прокинутися, лише простягнула руку до телефона.
— Через тиждень збиралася. Щось трапилося?
— Та нічого особливого, — почулося шелестіння, ніби вона прикрила мікрофон долонею. — Ми тут із Тарасом та дітьми на твоїй хаті розташувалися. Ти ж не проти?
Я сіла на ліжку. На автоматі. Що значить «розташувалися»? Хто їх взагалі туди запрошував?
— Марто, я нікого не кликала. І ключів не залишала.
— Та годі тобі! Ми ж родина, — захихикала вона. — Тарас згадав, що запасний ключ лежав під каменем біля сходів. Ну ми й вирішили трохи погостити. Дітям подобається, повітря свіже!
Я відчувала, як усередині все стискається. Ця хата була моїм порятунком, моєю тихою пристанню, особливою пам’яттю про бабусю. Коли Андрій поїхав у Карпати на зйомки без зв’язку, саме вона допомагала мені не збожеволіти.
— Марто, це МОЯ хата. Ви не мали права…
— Ой, усе, мені неколи, сніданок готую. Через тиждень виїдемо, не займайся, — і завершила дзвінок.
Я намагалася перезвонити — гудки. Другий раз — скинула. Написала в повідомлення — прочитано, та мовчанка.
Весь день не знаходила собі місця. Хотіла вирушити негайно, але завтра була остання презентація, від якої залежало підвищення. Та й з Мартою сваритися — собі дорожче. Згадалося весілля: вона привезла дітей, собаку, пошарпані стіни та фразу: «Головне — щоб було весело!»
Вирішила — почекаю. Що вони встигнуть за тиждень?
Тиждень повз. Презентація пройшла ідеально, та на душі було гірко. Кожен вечір дзвонила Марті — мовчанка. Тарас — ігнор.
У п’ятницю ввечері зібрала торбу. Вранці — дорога. Електричка, автобус, пішки.
Залишалося десять хвилин. Завжди із повороту було видно верхівки яблунь — бабусині Ренет та Білий налив. Посадили в рік мого народження. «Рости з ними разом», — казала вона.
Але зараз я не побачила нічого. Пустка.
Хвіртка розчинена. На подвір’ї — багаття на газоні, мангал прямо на колишній клумбі. Але головне — не це. Два пеньки. Там, де стояли яблуні. Свіжі. З трісками.
— О, Олесю! — вийшла Марта, тримаючи келих. — Рано ти. Ми ще не зібралися.
Я дивилася на пеньки. Усередині відчувала, ніби з мене зняли шкіру.
— Що ви зробили? — видихнула я.
— Ну… посікли. Заважали. Тінь, сирість, та й взагалі хотіли басейн поставити.
— Басейн? Для нього ви знищили дерева, які бабуся вирощувала тридцять років?
— Та годі! Вони все одно старі були. Та й яблука кислі.
Тарас вийш— Ты не права, — пробурчал Тарас, потягивая пиво, а я повернулась, взяла злополучний брелок у вигляді яблуні — бабусин подарунок — і серйозно подивилася йому в очі: «Коли вмирає пам’ять, вмирає й рід».
