Жорстоко сміятися з простих людей — я це знаю на власній шкурі.
Я закінчила економічний факультет і нещодавно влаштувалася бухгалтером у приватну фірму. Здавалося б, мрії збулися — гарна робота, стабільність, шанс почати нове життя у великому місті. Але вже перші дні кинули мене назад — у роки навчання, коли на мені ставили клеймо «селючка» й не соромилися виказувати зневагу.
Ніколи не забуду, як дівчата з факультету дивилися на мене — з глузом, з огидною посмішкою, наче я не людина, а опудало, що випадково зайшло в їхній блискучий світ. Без макіяжу, у вицвілій пальті, з рюкзаком, де лежали не косметички, а бабусині вареники. Я не думала про вигляд — лише б не запізнитися на електричку, не сісти не у той трамвай, не заблукати між корпусами університету. У моєму світі не було місця для помади — лише для страху та наполегливості.
Я родом із села під Житомиром. Тато працював у майстерні, мама — на пошті. Вступила без репетиторів, без знайомств, без грошей — просто вчила по ночах, аж руки дерев’яніли від холоду. І коли мене взяли, я була впевнена: найстрашніше позаду. Та помилялася.
Нічого не змінилося. Місцеві дівчата й далі сміялися, коли я йшла снігом у своїх єдиних шкіряних чоботях — не модних, але теплих. Вони проходили повз, наче мене не існує, особливо якщо я тремтіла на зупинці, гріючи долоні диханням. Спочатку мене просто ігнорували, потім почали спеціально «запрошувати на каву» — знаючи, що у мене немає грошей. Це була їхня жорстока гра — спостерігати, як я з натягнутою усмішкою відмовляюся.
Саме тоді я познайомилася з Тарасом. Такий самий «неформат» — хлопець із села під Рівним, худий, сором’язливий, тихий. Він розумів, як це — сидіти в бібліотеці зі шматком хліба і чекати, коли в гуртожитку з’явиться світло. Ми зійшлися. Ніколи не були парою, але стали справжніми друзями. Досі спілкуємося. Він повернувся до батьків, працює на фермі та в сільраді. А я переїхала до Львова, щоб бути поруч із сестрою — вона залишилася сама з дитиною, і я не могла кинути її.
Через роки я вперше розповіла про це вголос. Приводом став несподіваний візит тієї самої «глянцевої зірки» — колишньої одногрупниці. Вона зайшла до мого офісу з документами. Гордовита, з піднятим підборіддям, з доглянутими руками й виразом вічної переваги. Впізнала мене не одразу — чи зробила вигляд. Ніби колись я їй каву подавала. Принесла папери — все було оформлено з помилками. Я спокійно пояснила: так не піде, з такими документами вона підведе і себе, і мене, і всю нашу компанію. Але заміч відповісти — спалахнула, почала кричати, ткнула пальцем, як колись у університеті.
Тоді я вперше за багато років подивилася їй прямо у вічі. Рівним голосом сказала: «У нас у закладі не кричать. Заберіть свої папери та вийдіть. Виправите — повертайтеся». Вона мовчки схопила документи та вийшла. І в той момент я відчула не зловтіху — полегшення.
Я могла б їй відплатити. Могла б пожартувати, як вона колись зі мною. Але не стала. Бо я — не така. Бо виросла. Бо в мене є гідність, яку вони тоді хотіли затоптати. Я вистояла, попри всі насмішки, холод, голод, приниження. Я вступила, закінчила, знайшла роботу, доглядаю племінницю, допомагаю родині. У мене є справжні друзі, є совість і розуміння, що не місце робить людину, а людина — місце.
Я знаю ціну добру. Я знаю ціну злу. І якби сьогодні переді мною знову стояла та дівчина з рюкзаком і очима, повними страху — я б обійняла її й сказала: «Ти впораєшся. Вони тебе не зламають. Ти станеш сильною».
І знаєте, це головне. Не дати таким, як вони, себе знищити. Не стати такою, як вони. І залишитися в собі людиною. Попри усе.
