**Щоденниковий запис**
Життя — штука непередбачувана. Одного вечора моя дружина Оксана раптом заявила:
— Тарасе, я йду від тебе. Зустріла чоловіка своєї мрії. Ти мене не ображав, але я тебе не люблю. Він іноземець, і я їду з ним. Остапчика залишаю тобі. Впораєшся, він уже великий — десять років. Мій майбутній чоловік запросив мене, але без сина.
Поцілувавши Остапа на прощання зі словами «Не сумуй», вона зникла з валізою. Залишилися ми з сином. Я вирішив присвятити йому все життя. Розумів, що хлопцеві бракує материнської теплоти, але що вдієш — батько є батько.
Роки минали. Остап закінчив школу, вступив до університету. Одного разу він привів додому дівчину й сказав:
— Тату, це Соломія. Вона житиме з нами.
І вони пішли до його кімнати. Для мене це було несподіванкою. Тепер у нас буде втрьох. Я лише знизав плечима:
— Що ж, хай живе. Треба вечерю готувати.
Соломія усміхнулася й промовила:
— Тарасе Петровичу, давайте я приготую.
— Та ні, Соломієчко, я звик сам.
— А тепер відвикайте. Кухня — моя справа. Але якщо хочете — можете допомагати.
Її голос був таким теплим, що я навіть зніяковів.
Вечеря мені сподобалася — відчувалася жіноча рука. Після їжі син пішов до кімнати, а Соломія помила посуд.
З її появою в домі стало живіше. Раніше ми мовчки їли й розходилися, тепер ж довго розмовляли. Остап завжди першим йшов до комп’ютера, а ми з Соломією ще довго спілкувалися. Вона була розумною, цікавою — я дивувався, як така молода дівчина може бути такою мудрою.
Але Остап був одержимий іграми. Соломія запрошувала його в кіно, на прогулянки, але він лише бурчав:
— Відчепись!
Я спостерігав із болем:
— Не знаю, що з ним робити. Життя минає, а він бачить лише екран.
Соломія стала рідною. Я захищав її, коли син був грубим. Вона була чудовою невісткою — розумною, доброю, вмілою.
Одного дня я почув сварку. Остап кричав:
— Збирай речі й геть! Я ж попереджав!
Соломія плакала, збирала валізу.
— Що сталося?! — запитав я.
— Не твоя справа! — відрубав син.
Соломія пояснила:
— Він сказав: або аборт, або більше не бачитимусь. Я обрала дитину.
Моє серце стиснулося.
— Соломієчко, ти молодець! Це ж щастя — у мене буде онук! Прости мого сина. Ти не сама — я допоможу.
Я знайшов їй квартиру друга, який у від’їзді. Вона перевелася на заочне, і незабаром народився Данилко. Я щоранку біг до них після роботи — няньчив, купав, колихав.
Остап навіть не здогадувався. Він приводив дівчат, але вони не затримувалися. Наші стосунки з ним звелися до мовчання.
Якось він оголосив:
— Їду до матері. Її чоловік помер, залишив мільйони. Вона кличе мене керувати статками.
Я зрозумів — гроші для нього важливіші за все.
— Що ж, синку, щасливо.
Після його від’їзду ми з Соломією стали ще ближчими. Одного вечора вона соромливо запропонувала:
— Може, залишишся?
Моє серце затріпотіло.
— Я давно мріяв про це, але боявся зіпсувати.
— Як же я можу не впустити до серця коханого чоловіка? — промовила вона, цілуючи мене в щоку.
Незабаром ми одружилися. Згодом у нас народилася донечка — сестричка Данилка.
Тепер у нас справжня родина. І хай там різниця у віці — для кохання це неважливо.
**Життєвий урок**: Інколи щастя приходить зовсім не тим шляхом, яким ми очікуємо. Головне — не боятися його прийняти.
