«Все життя — наче покарання. Доки вже можна терпіти?!»
Іноді мені здається, що я народилася не для щастя. Ніби хтось там, у небесах, подивився на моє обличчя та й вирішив: «Нехай мучиться». І мучиться. З дитинства, з юності, з першої розбитої віри у добро. Я — жінка, якій життя постійно нашептує: «Ти не гідна бути щасливою».
Мені ледве виповнилося вісімнадцять, коли все розвалилося. Один знайомий, рівесник мого батька, хитрістю заманив мене до себе. Він обдурив, зламав, зневажив мене, а потім — ніби нічого й не сталося — відвернувся та заперечував усе. Батьки намагалися судитися, відновити справедливість, але він був не простий — зв’язки, гроші, знайомства. Вийшов сухим із води. А на мені залишився ярлик — «порчена», «легковажна». Хоча я була просто переляканою дівчиною.
Коли я дізналася, що вагітна, батьки хотіли знову подати до суду — тепер на встановлення батьківства. Але я відмовилася. Не хотіла, щоб ця людина хоч якось стосувалася мого дитини. Він був брудом і не мав права навіть знати, що в нього є син.
Щоб врятувати моє ім’я та честь, мама відправила мене в інший кінець країни — до якихось родичів. Там я й народила сина. До його трьох років ростила сама. Повернулася додому вже з вигаданою історією — нібито вийшла заміж, а потім розлучилася. Ніхто не повинен був знати правду.
Але вдома мене чекав новий удар. Батько помер, брат здав маму в будинок для літніх і забрав батьківський дім собі. Мене він зустрів із зневагою, прямо в вічі сказав: «Жінці, у якої постійно очі бігають по парубках, немає місця в цьому домі. Пробиватимешся — значить, заслужиш. Не пробиватимешся — що ж, буде тобі вулиця домом».
Він, мій рідний брат, натякнув, що моя доля — це панель.
Але я не здалася. Трималася всіма силами. Мила чужі домівки, посуд у ресторанах, допомагала на весіллях, робила все, щоб прогодувати сина. Жили бідно, але чесно. Ледве зводила кінці з кінцями.
Одна знайома порадила: «Поїдь за кордон, у Польщі, у Німеччині — там за ту саму роботу платять у разиІ ось одного разу, коли здавалося, що все знову піде шкереберть, я зустріла його — чоловіка, який просто посміхнувся мені у метро, ніби знав, що саме ця посмішка стане першим маленьким сонечком у моїй нескінченній зливі.
