Житиме в коморці, промовила дружина про дитину. Та не здогадувалася, як усе вийде…
У тебе є донька. Їй сім років.
Ці слова, що пролунали з телефону, наче блискавка серед ясного неба, пронизали Андрія наскрізь. Він ледь не впустив апарат, серце калатало так, наче збиралося вистрибнути з грудей. Цей голос… він не чув його вісім років. Вісім довгих, мовчазних років. І ось наче час згорнувся, наче минула лише хвилина з того дня, коли він востаннє чув її сміх, дихання, шепіт.
Олено? Це… це справді ти? видихнув він, озираючись, немов хтось міг підслухати цю розмову, немов сам факт її існування був таємницею, яку він намагався сховати під шаром звичної, розміреної буденності.
Так, Андрію. Мені треба з тобою поговорити. Зараз же. Голос був тихим, але рішучим, наче в ньому звучав не прохальний відтінок, а вирок.
Але… яку доньку? Що ти маєш на увазі? серце стислося, думки метушилися, як налякані горобці.
Приходь у кафе на Хрещатику. За годину. Я все розповім. Усе, що тобі треба знати. І раптом короткі гудки. Розмова перервалася. Залишилася лише тиша. І порожнеча в грудях, в голові, в усьому тілі.
Андрій стояв серед офісу, серед гомону колег, дзвінків телефонів, стуку клавіатур, але наче опинився поза цим світом. Донька? Його донька? Від Олени? Це ж неможливо! Вони розійшлися вісім років тому різко, болюче, як нитка, яку не хотіли рвати, але мусили. Він повернувся до дружини, до сина, до життя, яке вважав правильним. А тепер таке.
Механічно він набрав номер дому, голос тремтів, коли говорив дружині, що затримається. Наталка, як завжди, буркнула щось про вечерю, про те, що «знову все на мені», про те, що «ти навіть не уявляєш, як це важко». Андрій кивнув у слухавку, хоч вона й не бачила, і тихо відповів: «Я знаю, пробач». Але в цю мить думав не про неї. Думав про Олену. Про ті три місяці, коли світ здавався іншим. Коли повітря пахло свободою, коли сміх був щирим, коли кохання не вимагало звітів. Олена була легкою, як вітерець, теплою, як літнє сонце. Вона не вимагала грошей, не влаштовувала скандалів, не шантажувала. Вона просто любила. А він обрав те, що вважав обовязком.
Їхній син, Денис, мабуть, як завжди, сидів у своїй кімнаті, занурений у світ компютерних ігор, де можна бути сильним, переможцем, де не треба думати, чому батько став далеким, чому в домі так холодно. Пятнадцять років вік, коли хлопець вже майже дорослий, але ще потребує опори. А Андрій давно перестав нею бути.
Через годину він стояв біля кафе на Хрещатику. Руки тремтіли, долоні спітніли. Усередині, біля вікна, сиділа жінка. Він упізнав її одразу, хоч вона змінилася до невпізнання. Схудла, обличчя виснажене, під очима темні кола. На голові хустина, але вона не приховувала крихкості, не ховала тіні смерті, що вже простягала до неї руку.
Привіт, Андрію, промовила вона тихо, але в тому шепоті було більше сенсу, ніж у тисячах слів.
Привіт, відповів він. Ти… ти хвора?
Вона кивнула. Очі сухі, але в них безмежна втома.
Рак. Четверта стадія. Лікарі дали два-три місяці. Не більше.
Андрій сів навпроти. У горлі стояв ком, дихати було важко. Він хотів сказати «ми знайдемо лікарів», «я допоможу», але слова завмирали. Він просто дивився на цю жінку, яку колись кохав, і розумів: вона помирає. І в неї є щось, що він мусить почути.
Я не для цього кликала, продовжила вона. У мене є донька. Софійка. Їй сім. Це твоя дитина, Андрію.
Він завмер. Час зупинився.
Моя? Але… ми ж були обережні!
Так буває, тихо сказала вона. Я дізналася про вагітність через місяць після того, як ти пішов. Ти вже повернувся до Наталки. У тебе був син. Ти зробив свій вибір.
Чому ти не сказала?! вирвалося в нього. Чому приховувала?!
Навіщо? у її голосі не було образи, лише втома. Ти обрав. Ти сказав, що все скінчено. Я не хотіла руйнувати твоє життя. Я народила Софійку. Виховувала її сама. Любила. Але тепер… я не зможу бути з нею. Якщо ти не визнаєш батьківства, її віддадуть у притулок.
Андрій закрив обличчя руками. У голові гуло. Він згадав той рік як Наталка кричала, погрожувала: «Якщо підеш більше не побачиш Дениса!» Як хлопчик плакав, тримаючись за його руку. Як він, зламаний, повернувся. Як подзвонив Олені і сказав: «Все скінчено». Без пояснень. Без прощання.
Покажи… покажи її, прошепотів він.
Олена дістала телефон. На екрані дівчинка. Світле волосся у косичках. Карі очі його очі.
