Кожен квартал має людину зі своєю дивною звичкою.
У львівському подвір’ї це була Соломія Шевченко.
Вона не збирала монети, марки чи фігурки.
Вона колекціонувала самітні черевики.
Взуття без пари, потерте, загублене на перехрестях, на лавах у парку Марійського, чи кинуте біля під’їздів після квапливого переїзду.
Побачивши самотній черевик, вона піднімала його.
Витирала пил.
Ставила на полицю у своїй хаті, прямо біля віконця.
Дитячі сандалики, чоловічі чоботи, жіночі черевички на шпильці, робочі берці — стоптані, покинуті.
Якось сусідка Олена запитала: «Нащо тобі це?»
Соломія відповіла:
«Бо кожен із нас колись почувався таким самотнім черевиком.»
Ніхто не розумів.
Та вона знала твердо.
Казала, що загублене взуття — немов люди: кожне колись почувається непотрібним, без мети, закинутим долею.
Соломія не викидала їх.
Доглядала.
Говорила:
«Може, пару його пошкодили. Може, хтось загубив нена
Через рік, коли перший випускник київського дитячого будинку отримаввід Марічки пару легенів — нових і блискучих — усі сусідки на ґанку зітхнули разом, бо зрозуміли: любов не з’являється разом із другим черевиком, вона народжується в миті, коли хтось зупиняється, щоб підняти перший.
