Жінка, що пришивала гудзики, знайдені на вулиці

Її звали Дарина Шевченко.
Вона ходила Києвом, опустивши очі. Не через журбу, а шукаючи загублені ґудзики.
Щоразу, знайшовши один — на тротуарі, у парку, на автобусній лавці — підбирала й ховала у кишеню.
Без різниці: великий чи дрібний, новенький чи потертий. Брала усе.
Вдома в неї повна шухляда була сирітками-ґудзиками.
Та Дарина не колекціонувала їх від нудьги.
Щовечора діставала швацьке майданчико і пришивала їх на стару ковдру.
Один за одним.
Без ладу.
Без симетрії.
Казала, кожен ґудзик — це щось, що хтось втратив непомітно: піджак, сорочку, спогад, цілий день.
Бували, що люди питали — навіщо вона це робить.
Вона відповідала:
— Бо пришивати загублене мені допомагає не почуватися такою зламаною.
Знала, що не поверне ґудзики власникам. Але хоча б доглядала за ними. Давала їм притулок. Нагадувала, що вони все ще існують.
Час минав, і її ковдра ставала мозаїкою дрібних втрат, зібраних та полагоджених.
І сьогодні Дарина ходить Києвом, дивлячись під ноги.
А коли хтось каже, що вона марнує час, вона посміхається й думає:
“Не біда. Є речі, які побачать тільки ті, хто дивиться на землю.”
Таке моє спостереження: іноді зупинка, щоб підняти крихту чиюсь втрату, стає міцним швом для власних тріщин.