Її звали Марія Шевченко. 59 років, рутина ніби вкорінена у камінні – дощ чи спека. Кожного світанку виходила із пошарпаним супермаркетним візком у свій район у Львові. У візку не було покупок. Лише пакети з рисом, вареною куркою, кормом, чистою водою й поношеними ковдрами.
Марія не працювала для жодної організації. Не брала пожертв. Не знімала відео для соцмереж. Робила це просто тому. «Вони також голодні», – говорила вона, показуючи на безпритульних собак, що наближалися спочатку боязко… а потім із вдячністю.
Та Марія не лише годувала. Вона присідала поруч, шепотіла до них, терпляче виймала кліщів, витирала очі серветкою. «Вулиця робить тебе невидимим», – казала вона. «Тому недостатньо дати їжу. Треба дивитися у вічі, нагадувати, що вони мають значення.»
Сусіди спочатку дивилися косо. Потім деякі почали допомагати – лишали мішечки корму біля дверей. Одного дня хтось виклав відео у Facebook: Марія напуває собаку, що тремтіла під дощем, вкриваючи її старою ковдрою. Кадр став вірусним. Тисячі ділились думкою: «Це не лише їжа. Це нагадування живій істоті, що вона не сама у світі.»
Тепер у тому районі багато хто виставляє миски з водою. Інші лишають корм на розі. Дехто взяв собак додому. Але всі знають, хто почав цю традицію. Марія Шевченко – жінка, яка ніколи не прагнула камер чи оплесків. Бажала лише одного: аби невидимі перестали ними бути. І кожен раз, коли хтось годує вуличного пса, не відводячи погляду, виконується її справжня місія: не викликати жалість, а повернути гідність.
