Жінка, яку назвали Марина, підбігла до центрального залу київського вокзалу, схлипнула в руках немовля та важку спортивну сумку і крикнула: «Тримайте, будь ласка, заради всього святого, і швидко підхопіть сумку, я тільки на хвилинку схожу в кіоск за водою».
Перед нею з’явилась незнайома жінка в темному пальті, схлипувала дитину в одне руко, а сумку немов тягар світу впихнула в плечі Оленки. Марина, очі яких метали, мов спалахи блискавки, зникла в мороці мільйонних людей.
Оленка стояла, розгублена, в потоці гулу та гудіння. Диктор оголошував щось про відправлення потягів, та іноді його голос розчинявся в гомінливій плині. Малюк у сплячому вигляді підморгнув губками, наче підказуючи, що це лише сон.
Час тек хвилина, п’ять, десять розтирався, як розмита картина. Поїзд під’їхав до платформи, видихнув пар і зітхнув, ніби сумував за чимось втраченим. Тривога піднялася, як липкий пар, що підймається від грудей до гортані. Оленка підняла плед, поглянула у малюка: «Чий ти? Де твоя мама?»
Тоді неначе з тіні вийшов Костянтин, хлопець із села, підступив і поклав руку на її плече. Пил доріг і запах скошеної трави злегка заспокоїли її. «Костя жінка просила тримати» промовила вона, а він лише кивнув, не ставлячи питань, і вийняв важку сумку, поставив її на брудну підлогу і розчинив блискавку.
«Ти що робиш? Це чужа!» прошепотіла Оленка.
«Вже здається, наше», відповів він, голосом, що звучав, ніби хмари над полем.
Усередині сумки, під кількома дитячими речами, лежав товстий білий конверт. Костянтин розрізав його, і там виявилась купка гривень, зв’язана в пакет, і під нею складений аркуш.
«Пробачте. У мене немає нікого, крім мене, а в мене лише борги і страх. Гроші це все, що залишилось. Його звати Діма», було написано в листі.
Поїзд завирнув, скреготав металом і повільно відхилився, забираючи з собою останню надію, що це все лише непорозуміння.
Гуркіт вокзалу, ніби велика хвиля, відступив, залишивши їх удвох у порожній залі: чужа дитина, чужі гроші, чужа біда, що тепер стала їхньою.
«І що далі?» голос Оленки задрімав, розірваний шепотом.
Костянтин мовчки дивився на пакет, в його очах не було жадібності, лише порожнеча, що гуділа, мов пустка в полі.
«Треба в поліцію», сказала вона, не віруючи собі.
Костянтин охолоджено схопив конверт, кинув його назад у сумку і закрив блискавку.
«Знайшли? Ань, схаменися. Ми стоїмо посеред вокзалу з немовлям і сумкою, повною грошей. Що скажемо? «Жінка пішла по воду»? Нас спростять як крадіїв. Можуть навіть сказати, що ми її того. А дитину заберуть».
Його слова, холодний струмінь, лилося логікою, котра оборвалася, як крижана вода.
Малюк на руках розплющив великі очі, кольору хмарного неба, і без сліз просто розглядав його. У Оленки щось стисло в грудях, ніби кістка зламалась.
«Що ти пропонуєш? Залишити його тут?» її голос дрімав від підступних сліз.
«Йдемо», відрізав Костянтин, підхопивши сумку і їхню стару валізу. «Просто йдемо додому».
Дорога в село простяглася, мов нескінченна стежка. У старому автобусі Діма плакав, його крик був пронзливим і вимогливим. Пасажири поглядами розпорошувалися, хтось посміхався, хтось кидало язиком. Оленка, червона від сорому, шепотіла дитині, намагаючись його заспокоївши.
Вони не мали своїх дітей, роки лікувань і розчарувань залишили їх без надії. Дім зустрів порожнечею, наче холодним зайвим повітрям. Костянтин мовчки поклав сумку в кут, ніби отруту.
«Його треба нагодувати», запитала Оленка.
«Чим?» різко кивнув він.
В його очах спалахнула втома, а не злість. Він був людиною порядку, звичний до рутинних справ робота, город, хата. Немовля стало хаосом, який не вмів прийняти його розум.
«Піду до Маринки, у неї маленька донечка, може підкаже», сказала вона, вертаючись.
«Стій. Що скажеш? Підвезли племінника? Далекий? А наше село то мурашник. Завтра всі будуть знати, чий це візит».
Він мав раптову правду: брехня виявиться за два дні, а правда як в’язниця.
Ніччю Діма знову плакав, а Костянтин спав на кухонному дивані, спиною до стіни. Оленка колихала малюка, ходячи між кутами маленької кімнати.
«Не можемо його віддати», сказала вона вранці, коли Костянтин, схмурений, пив воду з керамічної кружки.
«Не пропоную», холодно відповів він. «У дитбудинок відвеземо завтра, скажемо, що підкинули».
«З грошима?» запитала вона.
«Гроші спалимо або закопаємо. Це не плата, а пастка. Вона відкупилася, щоб ми мовчали».
«Вона хотіла, щоб у нього все було»
«Вона хотіла, щоб ми потрапили в тюрму! Ми вляпалися, і єдиний вихід позбутися всього».
Зупинивши його, Оленка зрозуміла, що готовий спалити чужі гроші і віддати чужу дитину в інтернат. Її страх змінився на щось інше, неосяжне, без назви.
Костянтин, розгорнувши стару дорожню сумку, розкидав дитячі речі, сказавши: «За годину автобус. Поїдемо в місто, залишимо біля лікарні. І все».
Оленка стояла в дверях, тримаючи Діму, і прошептала: «Коля, не треба Подумай».
«Я вже подумав! Я не хочу вязницю за чужий гріх. Не хочу озиратись усе життя. А ти? Хочеш?».
«Може, Бог його послав».
«Не смій! проскрипів він, і в цьому проскрипі було стільки болю, що Оленка відсунулася. Не смій це підкинути сюди! Ми отримали проблему, і я її вирішу. Давай його сюди».
У ту мить її світ розвалився. Чоловік, якого вона любила, її спокійне життя, її страхи усе зникло, залишивши лише теплий клубочок на плечі, що треба було захистити.
«Ні», сказала вона, голосом, який лунав, як крик граніту.
Костянтин застиг.
«Що «ні»? Ань, не дурни».
«Я його не віддам».
Поки він пакував речі, Оленка вичитувала стару записну книжку, знайшла номер сестри Люди у передпокої і, тремтячими пальцями, набрала:
«Алло, Людо? Це Оленка Соколова. Потрібна допомога, можу приїхати на кілька днів».
Сестра, зваживши, погодилась, і це був її єдиний шанс.
Оленка повернулася до кімнати, спокійно взяла стару сумку, паспорт, готівку і підняла конверт з грошима. Кожна купюра це гроші Діми, а не її.
«Що ти робиш?» крикнув Костянтин, влетівши в кімнату.
«Можливо, зїхала», відповіла вона, дивлячись йому в очі. «Але я його не зраджу. Досить».
«Куди підеш? До Людки? Думала, вона радіє чужою дитиною?».
«Не знаю. Але я не залишу його, щоб ти його підкидав, мов цуценя, і викидав».
Вона наділа куртку, тримала Діму однією рукою, а інша кинула сумку на плече.
«Аню, зупинись!» крикнув він, голосом, сповненим відчайдушного прохання. «Гроші залиш їх! Це доказ».
«Це не доказ, це його шанс. І мій теж».
Вона вийшла, закрила двері, залишивши його з його страхом і прагненням до правоти.
Пятнадцять років пройшло. Двері їхньої скромної квартири в обласному центрі розчинилися, і на порозі зявився високий хлопець із рюкзаком.
«Мамо, я вдома», сказав Дмитро Соколов, вже не маленький Діма, а двадцять вісім років. Оленка відразу дала йому своє прізвище, розірвавши старі звязки. Він був гордістю, розумним, з тими ж серйозними очима, які колись бачила в сні.
Виходячи з кухні, вона витирала руки об фартух, відчуваючи, як сільська мякість поступово перетворюється на міську впевненість, залишаючи лише тонкі зморшки навколо очей память про безсонні ночі.
«Як день?», запитав він.
«Нормально. Здав ескізи, викладач хвалив».
Він усміхнувся, і вона вперше відчула, що все не було марним.
У двері задзвонив незнайомий чоловік, сивий, згорблений, у зношеній куртці це був Костянтин, який давно став тінню.
«Здрастуй, Олено».
«Навіщо ти тут?».
«Бачив у обласній газеті статтю про молодих талантів. Дивився на фото, зрозумів, що це наш син. Пришов попросити прощення».
Дмитро, піднявши погляд, запитав: «Мамо, все гаразд?».
Костянтин, бачачи свого сина, спіткнувся, обличчя його скривило болем.
«Оленко, це» заперечувала вона, не в змозі знайти слова.
Костянтин простягнув руку, показавши пошарпану ощадлявську книжку.
«Гроші, які ти забрала, я їх не чіпав. Продав хату, усе поклав на рахунок на твоє імя. Тут ще відсотки. Візьми, це для навчання. Я не чудовисько, лише злякався».
Дмитро подивився на книжку, потім на матір, і, не знаючи всієї історії, зрозумів, що його мати завжди була поруч.
«Дякую, не треба», сказав він спокійно. «Ми впоралися. Ти дала мені усе, що треба».
Костянтин мовчки спустив руки, дивлячись на них на жінку, яку колись зрадив, і на хлопця, що міг би бути його сином. Він був чужим у власній історії.
Він пройшов до виходу, озирнувшись ще раз:
«Пробач», прошепотів і зник.
Оленка зачинила за ним двері, а Дмитро обій.
«Мамо, хто він справді?».
«Примара, синку», відповіла вона. «Примара життя, якої ми ніколи не мали. І слава Богу».
Через пять років відкривалась виставка молодого архітектора Дмитра Соколова, стояв його макет майбутнього району світлого, зеленого, просторого.
Він відповідав на запитання, усміхався, шукаючи в натовпі одну людину. Оленка стояла осторонь, горда і ніжна, і його погляд зустрів її.
«Ну як я?», спитав він, обіймаючи її.
«Ти найкращий», відповіла, знаючи це давно.
«Мамо, дякую».
«За те, що вибрала мене».
Він не питав про ті ночі, про сумку, про гроші. Йому достатньо було знати одне: одна жінка його залишила, інша вибрала, і це визначило його шлях.
Оленка лише втихомирено стиснула його руку, дивлячись на його щасливе обличчя, і подумала, що іноді найбільший дар це не гроші в конверті, а шанс стати більшим, ніж ти був, і за цей шанс варто боротися.
