Соломія Кирилівна стояла біля вікна, дивлячись, як сусідка Одарка Миколаївна вішає білизну на мотузку. Рухалась повільно, ніби кожен рух давався з усиллям. Соломія відвернулась, але важкість у грудях залишилась. Вже півроку вона не могла спокійно дивитись на сусідку – все через ту зборівку мешканців.
— Мам, знову біля вікна? — донька Богдана зайшла з чашкою чаю. — Що там таке цікаве?
— Та нічого, — відмахнулась Соломія Кирилівна, та голос її зрадив. Донька насторожилась.
— Мамо, у тебе голос такий чудний. Що трапилось? Знов через ту сусідку?
Соломія сіла у крісло, взяла тріпощучими руками чашку. Як пояснити доньці, що коїться на душі? Як розповісти про свій учинок?
— Богдасю, ти пам’ятаєш, якою я була раніше? — спитала вона замість відповіді.
— Як же не пам’ятати! Ти ж моя мама. А що?
— Про характер питаю. Злобною? Зависткою?
Богдана присіла на підлокітник, обняла матір.
— Мамо, та що ти? Ти завжди була доброю, справедливою. Пам’ятаю, як сусідам допомагала, коли вони хворіли. Тітку Оксану з четвертого під’їзду годувала цілий місяць, коли та ногу зламала. А що трапилось? Чому питаєш про себе таке?
Соломія Кирилівна закрила очі. Так, вона й справді завжди намагалась бути доброю людинкою. Працювала бібліотекаркою, виховувала дітей чесними, сусідам не відмовляла. І ось на старості літ вона скоїла вчинок, що гриз її зсередини, як черв’як яблуко.
Все почалось минулої осіні, коли в їхньому під’їзді з’явилась нова жеківська контора. Молоді хлопці прийшли з амбітними планами: і дах латати, і під’їзд фарбувати, і домофон ставити. Та коштувало це чимало грошей. Зібрали мешканців на збори.
— Сума солідна, правда, — говорив менеджер Олег Васильович, клацаючи калькулятором. — Зате потім житимете спокійно літ зо десять. Дах як слід, тепло, сухо. А домофон взагалі потрібна штука, скільки крадіжок було!
Більшість погодилась. Дехто бурчав про дорожнечу, але розуміли – ремонт справді потрібен. Дім старий, комунальники латають-перелатають, а толку мало.
І тут встала Одарка Миколаївна.
— А я проти, — гучно промовила вона. — Грошей таких немає. Пенсія менша ніж михур, онуки приїжджають – їм треба допомагати. Обійдеться якось і без ремонтів.
— Одарко Миколаївно, та ж це в наших інтересах, — пробував переконати менеджер. — Можна платежі розкласти, частинами.
— Не платитиму нічого! — спалахнула сусідка. — Двадцять років у цьому домі живу, нікого не чіпаю. А тепер що, примушуватимете?
Збори затягнулись. Без єдності ремонт розпочати не могли. Мешканці почали нервувати, перешіптуватись. Дехто запропонував зкинутись за Одарку Миколаївну, та вона й слухати не хотіла.
— Не потрібна мені ваша запомога! Прожила без неї стільки років – і далі проживу!
А потім вона додала фразу, що Соломії Кирилівні зачепила найживіше:
— Тим паче від таких сусід, що тільки за чужий кошт уміють жити!
Усі обернулись. Одарка Миколаївна дивилась прямо на Соломію Кирилівну. В її погляді читалось щось неприємне, майже зневажливе.
— Це про кого ви? — холодно спитала Соломія.
— А ви знаєте про кого. Розвелися, до чужої квартири в’їхали, а те
Олена Петрівна, виплітаючи чергову петельку на шкарпетці для онука, усміхнулась сама собі, думаючи, що найкращою помстою часом буває просто з’їсти пишпалету з сусідкою під гарячі вареники та перестати дратуватися на її сухе білизно.
