Зоряна Іванівна схопила ганчірку та з силою шпурнула у відро. Вода бризнула на підлогу.
– Поглянь лишень, як себе несе! – її голос дзвенів від обурення. – Неначе якась пані! А це плаття… Господи, на що гроші витрачають!
– Тихіше, – пожаліла Ганна Тимофіївна, кинувши оком на сходи. – Почують ще.
– І хай собі чують! – не вгамовувалась Зоряна, різко рухаючи шваброю. – Що, правди не смію сказати? В одному домі десять років, я ж її з дитячих років знаю! А тепер носа звела, привітатись не хоче!
Мар’янна Степанівна, піднімаючись на четвертий поверх, мимоволі сповільнила крок. Голоси сусідок лунали зі сходової клітки виразно, кожне слово боліло, мов ляпас. Вона міцніше стиснула пакет із продуктами, спробувала минути непомітно.
– Мар’ян! – гукнула її Ганна Тимофіївна, визираючи з-за кута. – Ти… як справи?
– Добре, – коротко відповіла Мар’янна, не зупиняючись.
– А плаття… гарне в тебе, – додала Ганна Тимофіївна з напруженою посмішкою. – Дороге, мабуть?
Мар’янна обернулась. В очах сусідки читалось не захоплення, а щось зовсім інше. Холодне, оцінююче, заздрісне.
– Звичайне плаття, – знизала плечима Мар’янна й поспішила вище.
За спиною знову зашепотіли голоси, тепер тихіше, та від того не менш отруйні.
Дома Мар’янна повісила біле сукня у шафу й довго дивилась на нього. Просте, витончене, дійсно не дешеве. Вона купила його для особливої нагоди — зустрічі випускників, що мала відбутися за тиждень. Вперше за довгі роки збирався їхній клас, і Мар’янна дуже хвилювалась.
Після розлучення вона немов провалилась у сіру яму буденності. Робота – дім, дім – робота. Рідкі походи до магазину. Ніяких свят, ніяких радощів. Навіть на день народження дочки минулого року вдягнула стару спідницю й блузку, які носила ще п’ять років тому.
Та зустріч однокласників стала для неї якимось символом. Символом того, що життя не скінчилось, що вона ще може бути гарною, цікавою, бажаною. Тому й витратила половину зарплати на це плаття, на добрі туфлі, на перукаря.
Телефон дзвонив саме тоді, коли Мар’янна заварювала чай.
– Мамо, привіт! – у трубці пролунав голос доньки Оксанки. – Як справи? Готуєшся до зустрічі?
– Готуюсь, – посміхнулась Мар’янна. – А ти як, доню?
– Нормально. Слухай, мам, а правда, що ти якесь дуже дороге плаття купила? Тітка Соломія дзвонила, каже, сусідки обговорюють.
Мар’янна відчула, як усе всередині стиснулось. Соломія — сестра, яка мешкала у сусідньому домі й регулярно балакала з Зоряною Іванівною на лавці біля під’їзду.
– Оксанко, до чого тут сусідки? – зітхнула втомлено Мар’янна. – Звичайне плаття купила.
– Мам, ну не сердься. Просто… ну, може, й дійсно не варто було витрачатись? У тебе ж і так грошей небагато.
Після розмови з дочкою Мар’янна довго сиділа на кухні, вдивляючись у вікно. У дворі на лавці розташувались знайомі фігури — Зоряна Іванівна, Ганна Тимофіївна та ще кілька сусідок. Вони про щось оживлено балакали, час від часи поглядаючи на її вікна.
Колись Мар’янна теж приєднувалась до їхніх посиденьок. Обговорювали погоду, ціни у магазинах, проблеми з комунальниками. Нічого особливого, звичайні розмови звичайних жінок. Та після розлучення вона якось віддалилася від усіх, замкнулась.
А тепер вось купівля плаття стала приводом для пліток.
Наступного дня, спускаючись у магазин, Мар’янна стикнулась з Зоряною Іванівною біля поштових скриньок.
– О, Мар’янно Степанівно! – скрикнула сусідка з уданим захопленням. – А я от думаю, може, ви мені підкажете, де такі наряди купують? А
Коли Мар’янна ступила в зал зустрічі випускників у сяючому білому платті, усмішка повернулася в її очі, а подихи захоплення та зігріваючі обійми давніх друзів змили усю отруту сусідського шепоту назавжди.
