– Сказала ж – нехай вийде з мого дому! Негайно! – Вера стояла на порозі, перехрещена, її голос ламався від гніву.
– Що з тобою? – з ошелешенням дивилася Людмила. – Ти сама мене запросила, сама просила затриматися, поки…
– Я передумала! – перебила Вера. – Досить! Збирай речі та вийди!
Людмила замовила, зиркнувши на свій портфель біля дивану. Вона приїхала три години тому, навіть не розпакувала речі.
– Вера, скажи, що сталося, – намагалася говорити спокійно, але голос дрижав.
– Нічого не сталося. Просто ти мені тут не потрібна. Я думала, впораюся з твоїм присутністю, але ні. Збирайся. Таксі викличу, якщо ще чого.
Людмила повільно наблизилася до дивана, взяла портфель. Руки не підкорялися, в горлі став душній кавун. Сестри не бачилися майже два роки, з похоронів матері. І ось тут нерішучий дзвінок, теплі слова, запрошення… І тепер – вигнання без пояснень.
– Я швидко, – тихо застогнала, з очей підступали сльози.
Вера нервово стукала пальцями по косяку, дивилася, як Людмила збирає речі. Обличчя було безмовне, тільки жилки на скулах спухли.
– Ще раз, Людмило! – озвалася Вера, коли та зупинилася в дверях. Їх обличчя були порівняні – ті самі каф’яні очі, високі скули, уперті щоки. Але тепер Вера виглядала абсолютно чужою.
– Прощай, – сказала Людмила, ступаючи через поріг.
– Прощай, – ехом відповіла сестра, захлопнувши двері.
Людмила повільно спускалася сходами. Телефон в кишені відбився. Повідомлення: «Таксі приїде через 7 хвилин. Очікуй біля під’їзду».
На вулиці прорізала східна тінька. У сусідньому під’їзді жив Павло – їхній однокласник, з яким потроху зшивались. Він мочив собі у двокімнатці сам, навіть якщо був нині.
– Паша? – прошепкала Людмила в динамік. – Тут така ситуація…
Павло вислухав, не запитуючи, і диктував адресу.
– Жду, не хвилюйся, – сказав наперед, і його спокій мам заспокоїв.
У таксі Людмила нарешті впустила сльози. Гнів прогризав серце. Завинила, заслужила подібне? Чи Вера до сих пір злилося з тим, як була материним любимчиком?
Один із перших класних спорів відбувся після смерті матері. Вера хотіла продати батьківську квартиру, поділити гроші. Людмила настоювала на тому, щоб зберегти житло – залишок спогадів. У кінцевому рахунку вона викупила Веру за кредит, але здружити кварту.
Коли приїхала в Павлову квартиру, у ній мала тепло й запах людя. Він заварив чаю, відкрив печивя, терпляче слухав.
– Вера завита ви, – зазив Павло, зібравши речі. – Прорвемося.
Ніяк він не міг зрозуміти, чому Вера вийшла говорити в іншу кімнать. Коли з’явилася – така зла…
– А що за ремонт? – запитав раптом.
– Бригада, яку рекомендувала Вера. Я довіряю. Маю ключі, тиждень там не була.
Павло нахмурився:
– Тоді зайдемо. У мене погане передчуття.
Піднявшись до родинної квартири, Людмила вчула голоса і потік мебелів. Павло відкрив двері – у прихожій коробки, у гостьовій Вера сиділа між вмісниками, які вивантажували шафу.
– Що відбувається? – витріщився Людмила.
Вера здригнулася, обернулася. На її обличчі – уздрівливий смуток.
– Я розлучаюсь. Ігор вигнав мене з нашого дому, а тут відсутність… Я хотіла тут заселитись.
– І через мене це робили? Підмогли фільм та ремонт? – Людмила підійшла, наполегливим жестом хрестила груди.
– Не повністю… Спочатку хотіла пом’янути, привести до сестри. Але…
– Це діє. Нічого? – Людмила спробувала залишити крихті простоти.
– Я б пояснила. У мене нема куди сховатися. А у тебе друзі, ремонтувальники…
– Хто ці ремонтувальники? – перебила Людмила. – Тут ніякого ремонту нема!
– Спрощу. Я зобрала бригаду, щоб вони їздили до тебе. Я б вимірювала нативність…
– Ти вигодовувала сестру, щоб сама знати жити? – Людмила зажурило руки. – Ви гаснули мене з власного дому?
– Я мала пояснити! – підвищила голос Вера. – Просто потрібно було, і все.
– Чому ти завжди манипулюєш? Завжди обмануваєш? Що з тобою сталося, Вера?
– Що з нами, коли ти – любимчею маминою, все легко з тобою? Я ж не хочу таке! – крикнула Вера. – Ти завжди про себе думала!
– Ні, я завжди турбувалась. Все ще турбуюся, – сказала Людмила. – А тепер вибір: вийди сама або я подзвоню поліції.
Павло промовчав, дивлячись на сестер.
– Такий компроміс? – запитав. – Ви ж сестри…
– Ні, – строго відповіла Людмила. – Нетерпіння. Вера, рухайся!
Однак Вера поступилася, а через годину вийшла, пригнічаючи двері. Людмила осіла на дивані, відчуваючи порожнечу.
– Застряг? – запитав Павло. – Я можу залишитися.
– Якщо не хвилює, – кивнула.
– Вера переживає скривавший період, – говорив Павло.
– Я знайомий з цим. Але вже більше.
Людмила сховала до ока. Всі ці роки сестра вважала, що Людмиле все легкіше від усього. Але материний дім – єдиний слід з нею.
Після простих класних частоколів вони залишилися. При вихідних Павло запропонував сходу десь – у кафе, мабуть.
Але життя продовжуючи, і хто зна – може, у них із Верою все ще вдасться. А поки Людмила вчилася довіряти, бути счастливим і не грати між близькими.
