Ірина трохи ось і ще раз перевірила всі ранкові материнські обов’язки — прогулялася з білугом Шпаком — як раптом він галасливо заревів біля воріт. Маленький володар смугастого хвоста звично не любив поштарів. Особливо коли той тішився, втискаючи ще і ще буклети в переповнені поштові ящики. Як побачила господиню зі своїм стражником при ворітці, поштаровий вітерець стрімко кинув їй яскравий конверт і утек за кут, щоб не втекти.
Ірина подивилася на отримане із легким підозрілістю — з тією частотою паперові листи не приходили.
«Як це змінилось, — ностальгійно подумала вона. — Раніше відповіді звучали як музика, а тепер…»
Перед її очима промайнув роїть образів: її ще студентка, яка звершала батьків у дозвіл на відвідину стамотка і кожного дня перевіряла вузьку щілину, чекаючи писем від подружок, потом — і від парубків, рідкісних і маніяків від родичів з далекого тойліровання, улюблених журналів…
А ось вони з тривогою і нетерпінням очікують призначення виїзду з СРСР. Тоді здавалося, що пройшли всі пономарські терміни, і надія згасла.
А ось — довготривала черга перед поштовими ящиками в дешевому сільському комплексі — у очікуванні результатів випробувань на підтвердження диплому…
Часи змінились. Прака вже електронна. Від ящика залишилися лише проблеми: рахунки, податки, штрафи… ну і безсмислий реклама.
Ірина розірвала дорогий атласний конверт. Усередині було запрошення до дорослості праонука дружини її троюродної сестри в Бердичові.
— Як це давно ми не бачилися? — задумалася вона. — Останнім разом приїжджала в Чернівці, коли їй було приблизно 19, і всі родичі переживали, що ця яскрава красуня ризикувала стати старшою у сиротинні… О! Так я пам’ятаю, як студенткою була запрос них на весілля молодшого брата!
Ірина пригадала, як її потім здивувала їхня справжня роскошна провінційна церемонія, комусь не подобається на скромні московські свята її знайомих. Невістка тричі міняла одяг, а подарунки розхвилювали щедрістю.
Незалежно від того, пройшов більше 40 років. Вона вже майже бабуля для студента… Сумніваюся. А в уяві — все ще висока, темноглаза красуня!
Була б колись часто їх відносити і виконувати справжні, живі зв’язки… Я всіма відкидилася.
Всі бабусі Ірини народжувались в українських селах, у багатодітних сім’ях. З усієї розгалуженої родини лише батьки переселились до Києва і чогось досягли — що, звичайно, виділяло їх на загальному фоні.
У Києві мріяли всі — за продуктами, медикаментами, зробити повна еквіповання, глянути до майстерні чи просто на Софію, виходячи зі ступені азарту. Іноді була квартира біля станції, біла та гостинна бабуся, готова прийняти всіх, кого було.
Їжали в чергу і гурти, раз на кілька років і кожні кілька місяців. Ірина не могла згадати жодного тривалого періоду тиші. Тепер, живучи з чоловіком в окремому будинку і з важкою прийняття всього більше одного пари гостей за раз, вона навіть здогадувалась, як вони всі уміщуються в маленькій одною кімнаті.
Для дитини завжди було весело і цікаво. Яке жаління персонажів!
На приклад, три маминої сестри з Гомеля, які маленької Ірину обожнювали. Старша вирушила з чоловіком-саксофоністом на заради в Воркуту і кожного разу зупинялася в Києві на виходзі. Вона була гіпсе й дрібні, завжди без дороху, ідеально підстрижена, упевнена, що чоловік ніяк не бачив її без ефекту.
Середня — медсестра з Гомеля — м’якіша, родніша, добріша, розумніша. Ірина не могла зрозуміти, заради чого вона залюбляє життя з любовником-алкоголіком, навіть якщо він красуня.
Молодша — успішна дівчиночка, не забуть заурядної виглядом, з отруєнням майстерності і вибрала чоловіка-архітектор і мешка до Німеччини. Ірина одразу її плектала, брезгувала і намагалася подібати — копіювала одяг, рухи, ходу.
А була ще мамина цузина з Калинінгаду, яка приїхала з кавалером і одного ранку виявилось, що вони розбили диван.
Друга — улюблена, всюди втягала ся в розповіді, а потім приїздила залияти ранки і повідомити відчуття. Вона годинами горько повторяла свої історії, промокаючи плаки в зроблені їй манки, смачніші, ніж Ірина коли-небудь їла.
Мамина молчливі, умелые кузена постійно чинила квартиру.
Бабусин млаший брат невтомно привозив на свята крадені свинячі ніжки.
Папиної родичі слухали копчений сало і великі банки оливок.
«Хто їх взагалі їсть?» — здивована дитина.
Список був нескінченним. Звісно, не всього вона познайомилася. Іноді казали, що у неї є троюродна сестра, з ким вони чудово схожі. Було б цікаво побачити, хоча Ірина не зовсім повірила: їй всю життя казали, що вона десь нагадує — від подруги дитинства до принцеси Діани.
Були улюблені родичі, були і ті, кого зносили — але прийняли всіх. Завжди.
Одного разу, коли Ірині було з шістнадцять, в квартирі виринула мамино подруга з чоловіком і відстами звільновіленим сином. Дівчинка залишалася в шоку: вона навіть не знала, що такі близькі родичі. Сестри гучно і неубедливо відображали взаємну любов, а зрушенний кузен — об’ємні, сміливо й дружелюбно — дивився в середній шкільниці.
Він їй особливо не сподобався, але увага піднімала. Особливо, коли він проводжав її до школи і однокласниці завистливо шіп’яли. Мама занепокоїлася:
— Це ж майже споріднення! — вигукувала вона.
— У українців такі весілля зовсім нормальні, — із задоволенням з муці оговтувала дочка.
Усі відпустили з облегченням, коли сім’я поїхала. Проте ухажер мудро відклав том з папин прохід «Бібліотека вітальної фантастики», за що батько на дівчину ще довго був серед.
Після переїзду в Америку, а особливо після смерті бабусі, зв’язок з родиною значно ослаб і майже зникли. Привітання на святках, дзвінки по величних причинах — ось і все. Залишились лише найближчі.
Почксть десять років назад Ірина з чоловіком зробили тест ДНК — за цікавість. І раптом намагалися повідомлення від дальших родичів.
Спочатку вона зараджала: хто зна, може бути, з’являється якийсь цікавий старий одинарний мільйонер, який нагадає померлу доньку (або хоча бх хто) і залишить усе.
Потім з холодністю: якщо ми не хочемо спілкуватися з тими, що присутні, за що ще їх множити?
Ірина ще раз потягла почерпнуту них картку.
Політ — глубоко й сумнівно. В Бердичові насправді теплом є спека. І навіщо про це говорити? А ми вже кінчати зовсім інші люди.
Надо придумати ввічливий відмову і відправити подарунок. Думаю, нас особливо не чекали. Іноді краще не повертатися в минуле, особливо якщо і давно йде іншим культурним шляхом.
Про батька навіть і казати про приглашення не буду, — рішила вона, поштовхнувши ворітця і з задоволенням занурюючись у тиші і прохолоду власного дому.
