Був пізній зимовий вечір. Чоловік пішов у нічну зміну, а ми з двомарічним Данилком залишились удома самі. Я намагалася покласти малого спати, але він упирався. Втомившись від умовлянь, вирішила дати йому трохи більше часу на гру, а сама пішла на кухню — чаю заварити. Не встигла я й чашки дістати з шафи, як почула за стіною дитячий плач.
…Данилко стояв посеред кімнати й ревів, перебиваючи крики грудним кашлем.
— Що… де… де болить? — я впала навколішки перед сином, намагаючись зрозуміти причину його сліз. — Данилку, рибко, ну що?
Він продовжував ридати, кашель ставав ще гіршим. І раптом мене осяяло — мабуть, він щось проковтнув! Я спробувала розімкнути йому рота, але куди там — син стиснув зуби ще міцніше і закричав ще голосніше…
Не пам’ятаю, скільки часу минуло. На мої прохання й погрози він лише кричав і ніяк не відкривав рота. Звичайно, якби я була досвідченішою, знайшла б вихід, але тоді просто запанікувала. Адже мені був лише двадцять один рік, я сама ще дитина…
А малий тим часом почав задихатися. Зрозумівши, що час тікає, я кинулася до телефону і тремтячими руками набрала заветні «103». Але що це? У трубці — мертва тиша. Ні довгих гудків, ні коротких — лише мовчання, яке в ту мить здалося страшнішим за все на світі. Я кинула трубку, спробувала ще раз, і ще… Але апарат мовчав, ніби загинув.
Мобільники тоді були розкішшю, і наша молода сім’я з дуже скромним бюджетом не могла собі такого дозволити.
Не знаючи, що робити, я пригорнула до себе хропнучого Данилка і сама розридалася. В голові лунало лише одне: «Господи, допоможи!». Не скажу, що була віруючою — хоч і хрещена, до церкви ходила лише раз у дитинстві з бабусею, жодної молитви не знала… Але тут раптом почала говорити з Богом. Просто, як вміла, ніби Він стояв поруч у кімнаті. Благала лише про одне — врятувати мого сина.
І раптом… дзвінок у двері! З усієї душі сподіваючись, що це чоловік повернувся, я кинулася відчиняти. Але за порогом стояв зовсім незнайомий чоловік років тридцяти п’яти.
— Добри… — почав він, але, побачивши мої червоні від сліз очі, змовк. — Що з вами, дівчино?
Не знаю чому, але я прямо на порозі, навіть не запросивши його увійти, розповіла все про сина. Він слухав хвилину, не більше. Потім акуратно відсунув мене й, знявши в передпокої чоботи, швидко пройшов у кімнату.
Я дивилась на нього розплющеними очима, не розуміючи, що відбувається. Але він, здавалося, чітко знав, що робить. Підійшов до Данилка, присів перед ним навпочіпки і якимось дивом за лічені секунди заспокоїв його. А ще за мить син перестав кашляти, а незнайомець повернувся до мене, простягаючи на долоні щось кругле й чорне:
— Намистина.
Звісно ж! Нещодавно, збираючись у гості, я випадково порвала свої улюблені намиста.
Здавалося, тоді я зібрала всі намистини, але, як виявилося, ні. Одну з них знайшов мій син…
Ви запитаєте, що сталося з тим чоловіком? Він розтаяв у повітрі? Вилетів у вікно? Чи перетворився на невідому звірятку й сховався під шафу? На жаль, розчарую вас. Олег виявився зовсім звичайною, земною людиною — лікарем швидкої допомоги. Того вечора він їхав з роботи, і його машина, яка ніби не мала жодних проблем, раптом заглохла якраз біля нашого під’їзду. Втомившись боротися з залізякою, він, також не маючи мобільного, не знайшов нічого кращого, ніж зайти в першу-ліпшу квартиру, щоб подзвонити другу-автомеханіку. Домофонів тоді ще не було, тому в під’їзд він потрапив без проблем. А наша дверь була першою, прямо навпроти сходів…
До речі, подзвонити Олегу тоді так і не вдалося. Стаціонарні телефони не працювали ні в мене, ні у сусідів. Як з’ясувалося пізніше, сталася аварія на лінії. Зате коли наш гість, випивши чаю (як я його тільки умовила!), повернувся до своєї машини, та… завелася з першого разу!
Отак історія. Можна називати її як завгодно: щасливим збігом обставин або дивом. Але з того дня я регулярно ходжу до церкви й не забуваю ставити свічки за здоров’я Олега.
