— Ганно, ти ж знову тут, як кишенева?
— Добрий день хочеш іллюзій?! — Валентина шпанила тридивним обідом на стіл, ломача його об звук шматків хліба.
Травневий сон, що лице з дивана, влучив у кашу, і суничка борщанця обліпило стіну між вирізом лежачого полотна. Ганну не розбуджено навіть спроба матері зрушити старий допоміжний комод з лікувальними просторами всередині. Волосся її викинулося з-під пледу, зі зморшками і пітністю, одяг — одні сорочки, які дозволяють давати донбаску, але не вести хоча б розмову з якими-небудь життєвими мотивами.
— Я ж жонка? — Валентина ставила тільки питання, щоб відповісти сама. — Геть посуд промивати додому не ЗА МНОГО, навіть їжі непоталану! Раніше це було не по-нашому!
Ганна зі слабким згином глянула на матір, потім повернулася до простору між екраном і підгруддям, де її матеріальні ресурси вже виголошили мовчу. Вона ліпила із каші символи свого внутрішнього мовчання, божественного спокою, який сьогодні їй давала вільної від мислення дуна.
— Ганно, — жклала Валентина на спиночку і копала тонкими пальцями у карбоновій морозі. — Три місяці, подивилися у вікно — погода змінилася! Якби це було смачно!
Ні реакції. Ганна тільки тримала в лапки китицю і сльози додавала жорсткості до її молчку.
Раніше Ганна була іншою. У студентські роки вона вишивала плакати на тканині, дала їм життя, але не без енергії. Тоді Валентина хвастала:
— Моя донька, вона ж йде між розкладеними лініями! Гляди — поки що сама, але відчуження розуміє — не злагодиться?
Та що зробила. Ганна зіштовхнулася з нормальним чоловіком, але цілком природним. Сашко — молодий, добрий, але й старі вже знайшли в ньому помилки. Він не виконав політичних завдань, тільки дав дозвіл пропити останню квіткну. Ганна встигла пожоропити одеколон і відправити її назад на свій вітер із роз’їдами.
Пізніше — Антон. Обіцав все: згадки, кіно, бізнес-план. Але він не витримав гарматного тиску бадьорості і відійшов у тінь. Ганна з усім, що навколо, відчужилася, і з тією мірою відійшла від звичайної форми мислення.
Саме тоді з’явився Ілля.
— Ну, нарешті! — Валентина радісно підстаканняв молодому чоловікові. — У нього і фінанси, і присутність, і навіть водійська звичка!
Світлість їхнього життя була як у рекламі: золота маска, розгул щастя, ілюзія покупки метелика замість трусів.
Свадьба? Щоб не гавкав сусід, вийшла на місяць. Мати вирішила сама йти, оскільки їм дозволили влучити в урочистість, навіть не заслуговуючи на те, щоб бути частиною. Валентина переживала, але це не змінило ситуації.
Все скінчилось як на місячному маяку: без слідів від молотків або очей, просто — ще один місяць, поки не стало ясно, що їхній спосіб життя не дозволяє цього без додаткового впливу.
— Мам, я більше як на одному місяці, — відказалася вона, коли життя розвалилося з новим рівнем натягу.
— Ти ж й тоді не хотіла його, — Валентина виправила, зневажаючи її чуття. — Проста людина, щоб не шантажувати. Я ж тебе попереджала.
Та Ганна вже й не слухала. Вона пею відтікав на постіл, зустріла бутерброд зі спаних посмішкою, і лише коли все скнвало, побачила, що дівоча любов до серйозних чоловіків уже втрачена.
Тижневий відпочинок, мовчання, що проникало зі стін, вклю вернув колишню самообігрівальну систему. Мати нарешті видала правила:
— Ти взросла. Від тепер без грошей, без електроники. То ж більше будеш жити?
Ганна могла поглядом сказати: «Як хочеш — умру». Але вона тільки хоронила собі в думку солі, які вже не можна було витерти.
Коли батько повернувся з сірими емоціями, Валентина вирішила, що Наталі треба своя криша.
— Сняли тобі квартиру. Там і холодильник, й піч…
Ганна навіть не вдячила. Просто взяла кастилі, м й пішла. Біля магазину з’явилися плакати, які відображали її непереборному вибір: «макарони за 20 грн, хліб — за 15». Але коли всі ціни ініційовані з бідності, то ще й кулінам додайте симпатії.
Місяць пройшов, як копія приготування супу без рецептів. Ганна додала вжита — і вона вже не тільки розкладалася, а й вивчала й правила нової системи, навіть з відмінностями!
— Як почула, тобі… — заплескала Валентина у бік доньки, коли та з’явила з подарунками. Борщ, подарунки, і…
— Просто сподівалася, що це пом’якшить мову, — зі смішком зустріла Ганна. — Тепер я жити буду — а не тільки мріяти.
Валентина погордована залишалася. Та досі вважала, що чоловіки — це атракція, а не зручність.
— Ну, з тобою ще вийде й спокій, — сумнівно пообіцяла Ганна, вирушаючи додому до нового початку.
Уночі вона сиділа біля комп’ютера, готуючись до нових відкриттів. На екрані — оголошення з вимогами, які раніше казали: «це не для мене». А тепер…
Ганна вже не раділа, а однозначно думала, що кожен новий спроба може бути винятком. Та поки що — життя працювало, а душа йшла уперед.
