Залиш ключі на столі, прошепотів він, не подивившись у вічі.
Оксана на мить завмерла, притиснувши звязку до грудей, ніби від цього залежало більше, ніж просто вихід з квартири. Вона не одразу зрозуміла, що він сказав, як і він сам не усвідомив своїх слів просто вимовив перше, що стримувало злість.
Не зрозуміла, промовила вона спокійно. Ти серйозно?
Так, коротко кинув він і відвернувся, втупившись у вікно.
На вулиці моросив дощ. Такий, що навіть і не дощ, а дрібна тремтіння повітря. Осіння мряка, чвакотлива під ногами, краплина, що сповзала по підвіконню. Не найкращий ранок для розставання, але й не найгірший.
Оксана мовчки пройшла на кухню. Ключі зі стуком поклала на стіл, сіла на табурет і дивилася на них. Не на нього. На ключі. Ще вчора вона поверталася з ними додому, і все було якщо не добре, то звично.
І що далі? спитала вона без емоцій.
Не знаю, він, як і раніше, не обертався. Просто так буде краще.
Для кого?
Він знизав плечима.
Для всіх, сказав, і стало зрозуміло: для себе.
Оксана підвелася, не поспішаючи, і пройшлася по квартирі. По своїй квартирі, якщо розібратися. У кожному кутку вона. Штори вибирала сама, з подругою в магазині три години провела. Каструлі, сервізи, навіть ножі все з її зарплати. Колись він приносив гроші, але потім пішли борги, кредити, мати його захворіла, і якось так вийшло, що все опинилося на ній. І не скаржилася. Чекала, що розрахується, що все обернеться, піде вгору.
А тепер він стояв біля вікна і просив її залишити ключі.
Тобі хтось подобається? спитала вона, проходячи повз.
Не в цьому річ, ледве чутно відповів він.
Я не питала, у чому річ. Я спитала: тобі хтось подобається?
Він обернувся, глянув на неї швидко, немов між поглядом і думкою.
Так, зізнався. Зявилась одна жінка. Ми поки просто спілкуємося.
Просто? усміхнулася Оксана. Ти завжди так говориш, коли починаєш брехати. «Поки просто», «не подумай», «нічого такого». Усе це вже було. Я ж памятаю.
Він зітхнув, наче його докорили у чомусь дрібязковому й набридливому. У чомусь, що не варте зясування.
Оксан, давай без сцен. Я не дитина.
Ти не дитина. Але поводишся, як малоліток, у якого штани палають. Все руйнуєш, лише б встигнути спробувати нове. А що потім? Знову повернешся?
Ні.
Ось як. Значить, все серйозно?
Я не казав, що серйозно. Я сказав усе. Досить. Втомилися ми одне від одного. Ти ж сама знаєш.
Я знаю, що втомлюються не від людей, а від брехні. І я не втомлювалася. Я просто чекала. А ти, виходить, усе вирішив.
Він знизав плечима.
Не тягни. Просто йди.
Вона кивнула. Без слів пішла до кімнати, дістала свій старий чемодан, той самий, що возила до подруги у Львів ще в молодості. Зберігала на антресолях, не думаючи, що знадобиться. Виявився потрібен.
Речей небагато робочий одяг, пара суконь, щітка, книжка, яку не дочитала. І фотографія. Та, де вони з ним на лавці, посміхаються, як дурні. Тоді вони ще вірили, що разом назавжди.
Він зайшов у кімнату, зупинився біля дверей, не переступаючи порога.
Якщо хочеш, я тобі допоможу
Не треба. Ти вже допоміг. Дякую, що сказав. Хоча не як боягуз через смс.
Він почухав потилицю.
Ну, ти ж мене знаєш. Я завжди у вічі.
Знаю. Тільки це не робить тебе кращим. Робить лише чеснішим. А чесність без сумління дешевша за мідяк.
Він опустив очі, зрозумів, що тут уже не сперечаються. Що з цим нічого не поробиш.
Куди ти підеш?
До подруги, коротко відповіла. Тієї самої, яку ти терпіти не міг. Яка тобі «очі коле», «радниця твоя довбена». Вона, між іншим, два роки тому казала мені, що ти не той.
І ти її не послухала?
Звісно, ні. Я ж тебе любила. І вірила, що вона просто заздрить.
А тепер що думаєш?
Думаю, вона була права.
Він підійшов ближче, сів на край ліжка. Дивився на чемодан, як на могилу.
Оксан Може, залишишся? Не сьогодні. Переночуєш. Зранку поїдеш.
Навіщо?
Ну, просто незручно так. Іти під дощем, з чемоданом. Люди подивляться.
Люди подивляться повторила вона тихо, усміхнулася. А ти про мене подумав хоч раз за цей ранок?
Він мовчав. І мовчання його було довшим за будь-яку відповідь.
Я не горда, продовжила вона. І не дурна. Я знала, що ти віддаляєшся. Знала, що ночуєш не у «Петі з роботи». Бачила, як у ванній зявлялися волосся не мої. Просто я все тягнула. Хотіла, щоб ти сам вирішив. Щоб не я тебе виганяла, а ти пішов.
То значить, це ти мене раніше мала вигна
