**Щоденник**
Кінець листопада. Випав перший сніг. Того дня у цеху, де працювала Олеся, з’явилася собака — чорна, гладкошерста, середнього розміру, з мордою, нагадувала вівчарку. На шиї — білий «комір», а на спині маленька плямка.
Ніхто не знав, звідки вона взялася. Мабуть, прибігла з села. Водій Тарас постелив їй у кутку біля складу стару телогрійку.
— Будеш Герою, — промовив він, дивлячись собі в очі. — Житимеш тут, зрозуміла?
І диво — Гера лягла саме там і спокійно оглядала все навколо. Олеся, яка працювала комірником, принесла їй миску з їжею. Собака обнюхала — і з’їла все дочиста.
— Молодець, Геро! Завтра принесу тобі борщику, — сказала Олеся, погладивши її по голові. А та не лише дозволила, а й притулилася.
Гера поводилася спокійно. Незабаром обійшла весь цех і, схоже, вирішила — тепер це її володіння, і треба його охороняти. Робітники підходили, приносили шматочки. Одним дозволяла брати з рук, іншим чекала, поки покладуть у миску.
Господинею собі Гера обрала Олесю. Весь день — поряд. У цеху різали метал, але вона не лякалася скреготу. Швидко звикла. На ніч лишалася з вартовим.
Ранком Гера урочисто зустрічала всіх біля входу, а робітники жартували:
— Ну як ніч, Геро? — А та весело махала хвостом, ніби казала: «Все добре».
Її любили. В інші цехи не ходила — лише обходила свій. Олеся щодня приносила з дому їжу: собі й Гері окрему порцію. Так і зжилися — вже й не уявляли життя одна без одної.
Коли Олеся виходила, Гера супроводжувала, йшла поруч і не тікала.
— Олесю, дивись який у тебе охоронець! — сміялися робітники.
— Та, схоже, вона саме мене обрала, — відповідала вона.
Так минув час. Гера прижилася. Але знайшлися й недоброзичливці. Однієї ночі з цеху зник метал. Профіль. Вдень був — вночі його не стало. Ніхто нічого не бачив. Вартовий часто пив на роботі — усі знали. Дадуть йому пляшку — і він на все закривав очі. Але ж Гера… Вона ж мала б завадити…
Олеся не могла зрозуміти, чому собака не втрутилася. Та потім помітила: коли повз неї проходили двоє робітників, вона гарчала й ши
