Проданий дім і знайдена родина
Степан Іванович ішов по розбитій ґрунтовій дорозі, що простягалась між пустими полями та похилими хатинками. Осінній дощ проймав до кісток, а стара куртка вже давно не гріла. В одній руці — мішок з речами, в іншій — надія.
— Додому… Нарешті я вдома. Там, де народився. Там, де сплять моя мати, батько… і кохана Марія, — промовив він уголос, ніби боявся, що сам не повірить, якщо не скаже.
Старий підійшов до калітки, за якою колись цвіли мальви, а тепер лиш колючий бур’ян стояв стіною. Він перехрестився і зайшов у двір. Усе заросло, облупилося, дах перекосився — але це було його. Його рідна земля. Його кров, його коріння.
Він знайшов під килимком ключ… але той не підходив. Замок не відчинявся. Чоловік завмер, зніяковіло дивлячись на давно знайомі двері.
Крізь шум дощу він дістав старий кнопковий телефон і набрав номер доньки.
— Тобі чого? — відповів холодний голос.
— Оленко… я не можу відчинити двері. Ключ не підходить. Може, замок новий? Ти ж мене не попередила…
Мовчання. А потім:
— Іди звідти.
— Що?! Як «ідзи»? Це мій дім! — здивовано вимовив він.
— Вже не твій, тату. Ми його продали. Місяць тому. Ти там більше не живеш.
— Що ти несеш?! Як продали?! Чому мені нічого не сказали?!
— Бо ти б не зрозумів. Ти старий. Ми вирішили, що тобі краще буде в місті, у будинку для літніх. Там твої люди, лікарі поруч. А цей дім — тягар. Сергієві на бізнес потрібні були гроші.
— Ви що… за мій рахунок бізнес?! А я? Де мені жити, доню?!
— Знайди, де переночувати. Завтра їдь у будинок для літніх. Я тобі навіть адресу надішлю. Усе, я зайнята.
Трубка замкнулася. У голові дзвеніло.
Степан Іванович опустився на сходинки рідного, але тепер уже чужого, дому. Закрив обличчя руками. І заплакав.
Чоловіки плачуть. Плачуть, коли душа розривається на шматки, коли найрідніша людина вдаряє у спину так, що не чим дихати.
Він прожив у цьому домі все життя. Тут одружився з Марією. Тут поховав її. Тут вирощував Олену. Пізню, вимолену дитину. Вони з Марією вже не сподівалися. Йому було 49, їй — 45. Але доньку Бог дав. Він виховував її сам, коли дружина померла. Більше не одружувався. Віддавав усе Олені — навчання, весілля, квартиру…
А вона…
Продала його дім. За його спиною. За гроші — купила чоловікові бізнес.
Ніч опускалася холодна. У домі навпроти спалахнуло світло, почувся запах їжі. Десь загавкали собаки. У животі голосно забурчало. Хотілося… вареної картоплі з маслом… як Марія робила…
Він загорнувся у мокру куртку. І раптом побачив — до дому під’їхала машина. З неї вийшла молода жінка з дитиною.
— Дідусю, ви до кого? — здивовано спитала вона, побачивши старика.
— Та… до себе. Але, як виявилось, вже не до себе…
— Заходьте, поговоримо в хаті. Дощ же…
Її звали Катерина. Її син — Данилко. Вона поставила чайник, розігріла вечерю, накрила на стіл.
Данилко поїв і пішов спати. А Катерина слухала історію Степана Івановича з обличчям, яке з кожною хвилиною ставало все суворішим.
— Знайомо. Після смерті чоловіка свекруха виставила мене з квартири. Добре, що були заощадження. Купила цей дім у кредит, подешевше. Думала — виберемось. До роботи далеко, але машина рятує. Тільки Данилкові важко — піднімається о четвертій, щоб встигнути до школи, а потім зі мною в місто…
— Чому ж у місті не купила?
— Не по кишені. Та й хотілося дім. Свій. Сад, яблуні, паркан… Щоб син бігав босоніж по траві.
— Катерино… можна мені залишитись на ніч?
— Звісно. Лягайте у вітальні. А завтра подумаємо, що робити.
Вранці його розбудив запах яєшні. Так саме колись смажила Марія — на вершковому маслі, з цибулею.
— Прокинулися? Снідати будемо. Сьогодні вихідний, можна нікуди не поспішати.
— Дякую тобі, доню… За тепло, за притулок… Хай Бог береже.
— Та годі вам! Я от подумала… Залишайтесь. Живіть з нами. Я одна, ви — один. Вам теж нікуди. А мені допомога потрібна. Данилко рано встає, важко йому. А ви б його до школи проводжали, стрічали…
— Та як же… Я… Я ж вам ніхто…
— А ви мені тепер батько. А я вам — донька. Погоджуєтесь?
Він плакав. Але тепер — від щастя. І залишився.
Степан Іванович поправив паркан, викосив траву, привести у порядок сад. Проводив Данилка до школи, чекав біля воріт, розповідав казки, вчив рибалити, робити рогатки й будувати годівнички.
Він став для них дідом і батьком. А вони — стали йому родиною.
А рідна донька? Олена ні разу не подзвонила. Ані листа, ані звісточки. Продала — і викреслила.
Так рідні стають чужимиІ коли одного разу, під час весняного дощу, він сидів з Данилком на ґанку, дивлячись, як пробиваються перші квіти, Степан Іванович зрозумів, що щастя — це не стіни, а ті, хто наповнює їх теплом.
