Кохання під сходами другого поверха
Надія поставила чайник на плиту, збираючись випити чаю, і раптом згадала: завтра приїжджає онука, а вона ж обіцяла спекти її улюблений яблучний пиріг. Перевірила холодильник — яєць нема. Молока — на донишку. Треба йти в магазин, заодно й хліба захопити.
За півгодини вона йшла назад із двома важкими сумками, бурчачи під ніс, як завжди купує все невчасно, а потім тягне на собі. Піднімаючись на другий поверх старої хрущовки у київському Броварах, Надія несподівано зупинилася: біля дверей її подруги Ольги возився якийсь незнайомий чоловік, намагаючись вставити ключ.
— Вибачте, а ви що робите біля цих дверей?! — різко окликнула вона.
Чоловік обернувся, усміхнувся лагідно:
— Намагаюся увійти. Я тепер тут житиму… Квартиру зняв.
Надія здригнулася. Авжеж. Ольгу нещодавно забрала дочка — після смерті чоловіка жінка не хотіла залишатися сама. А квартиру вони, здається, здали. Ось і новий мешканець.
Надія ще згадувала, як кілька днів тому стояла біля вікна й дивилася, як Ольга Степанівна з дочкою завантажують речі в машину. Подруги були нерозлучні з того часу, як переїхали в один під’їзд. Обидві — вдови. Обидві — ще молоді по суті, ледь перевалило за п’ятдесят. Але життя, на жаль, не запитує, коли тобі зручно.
Ольга махнула на прощання, і Надія махнула у відповідь, ледве стримуючи сльози. Подруга поїхала на інший кінець міста, і невідомо, коли вони тепер побачаться…
Решту дня Надія провела у звичній рутині. Сходила в магазин, по дорозі пройшлася парком — тим самим, де в юності вперше зустріла свого Юрія. Тоді їй було всього дев’ятнадцять. Вона чекала подругу на випускний, та забігла додому за туфлями, а Надія сіла на лавку…
І раптом поряд опинився високий, трохи сором’язливий хлопець.
— Ви ж з Ольгою подруги? — запитав він.
— Так. Сьогодні в нас випускний.
Так у її житті з’явився Юрій. Він був надійним, добрим, уважним. Подруга радила:
— Не шукай пристрасті, Надю. Вона миттєва. А з Юрою ти будеш як за кам’яною стіною.
Надія послухала. Прожили вони разом п’ятнадцять років. Народили сина й доньку. Він пішов занадто рано, і з тих пір у її серці нікого не було.
Піднімаючись на третій поверх, вона згадала, що чоловік біля дверей Ольги явно не справляється із замком.
— Дозвольте допомогти, він із примхами, треба трохи натиснути, а потім повернути.
Вона забрала ключ, спритВін узяв її руку, і в цю мить Надія зрозуміла — кохання приходить тоді, коли його вже не чекаєш, але саме воно робить життя справді щасливим.
