Ольга стояла біля печі, смажила деруни, коли в сінях почувся галас — повернулися її доньки, що гостювали у бабусі. Дівчатка зняли кожушки й майже навперейми сказали:
— Більше не поїдемо до бабусі! Вона нас не любить.
Ольга завмерла. Вийшла в коридор, глянула на Даринку й Оксану.
— Чому ви так вирішили?
— Вона всі солодощі віддавала Дмитрику й Марічці. А нам — нічого. Їм можна було бігати й гукати, а нам — не можна. І коли вони їхали, бабуся дала їм по шоколадці, набила кишені цукерками, поцілувала й навіть провела до зупинки. А нас просто випхнула за двері…
Ольга мовчки слухала. У горлі стиснуло. Її свекруха, Ганна Іванівна, давно вже показувала, кого вважає справжніми онуками. Дмитрик і Марічка — діти рідної дочки Тетяни. А близнята, Оксана й Даринка — доньки Ольги, «чужої».
Коли Ольга ще тільки виходила заміж за Петра, стосунки зі свекрухою були зносними. Не подруги, але й не вороги. Все змінилося, коли в Тетяни народилися діти. Ганна Іванівна наче розправила крила — онуки стали для неї сенсом життя. Але лише ті — «по крові».
Коли ж у Петра й Ольги з’явилися близнята, свекруха лише сухо проворчала:
— Одразу дві? Ну й ну. Мені з двома не впоратися.
Син тоді сказав, що й не просить допомоги. Але після цих слів між ними наче стіна виросла. З того часу Ольчина матір стала рятівницею — і з малечами допомагала, і ніколи не скаржилася. А Ганна Іванівна лише захвалювала дітей Тетяни.
Роки минали, а ставлення свекрухи не мінялося. Дітям Петра — подарунки рідко, дітям Тетяни — усе й завжди. Навіть знайомим без сорому казала:
— Справжні онуки — від дочки. А ці… хто їх знає. Записані на сина — і годі.
Коли ці слова дійшли до Ольги й Петра, чоловік уперше серйозно посварився з матір’ю. Та ненадовго — бабуся все одно продовжувала вирізняти «улюблених». І діти це відчували.
А того дня дівчатка розповіли, що бабуся випхнула їх із хати, бо в неї «голова розболілася». При цьому відправила через пустир до далекої зупинки — пішки, самотужки. Їм було лише шість.
— Ви йшли самі?! — остовпіло перепитав Петро.
— Та так… — кивнула Оксана. — Ми боялися. Там собаки…
Петро одразу зателефонував матері:
— Мамо, ти знала, що відправила їх через пустир? Самотою?
— Не перебільшуй, — холодно відповіла вона. — Їм пора бути самостійними.
— Їм по шість років! Ти б дітей Тетяни самотою відпустила?
— Оце так! Тепер ти мене звинувачуєш? Це твоя Ольга тобі голову забила?
Розмова обірвалася. Петро дивився на дружину, розгублений. Та стиснула губи.
— Годі, — сказала Ольга. — Більше вони туди не їздитимуть. Є бабуся, яка їх любить — моя мати. А цій уже ніхто не заважає бути з «улюбленими».
Пройшло кілька років. Дівчатка підросли. І лише коли Ганна Іванівна захворіла й сама не справлялася з господарством, вона раптом згадала про Оксану й Даринку.
Зателефонувала спершу Дмитрику — той сказав, що він не дівчина, щоб підлогу мити. Марічка теж відмовилася — «немає часу, уроки». Тоді свекруха набрала Петра:
— Нехай твої приїдуть, допоможуть.
— Ти їх не пам’ятаєш уже років п’ять. Тепер згадала? Нехай допомагають ті, кого ти любиш, — сказав він і поклав слухавку.
Потім був дзвінок Ользі:
— Ти зобов’язана приїхати, я хвора!
— Я нікому нічого не винна. У вас є дочка — просіть у неї допомоги. Ми далеко, у від’їзді. А діти у бабусі, яка їх не ділить.
Ганна Іванівна втупилася в телефон. Невже це кінець? Невже ніхто не приїде?
Але хіба вона винна?
Вона завжди знала — хто їй рідний, а хто ні…
