Срібна річниця, що ледве не зникла
Оксана поправляла білу льняну скатерть на кухні, її пальці тремтіли від втоми й хвилювання. Сьогодні було двадцять п’ять років їхнього шлюбу з Ігорем — срібна річниця. Вона готувала святкову вечерю зранку: у печі тушкувалася качка з яблуками та медом, картопля з розмарином підрум’янювалася, а на дошці блищали зерна граната для салату — Ігор обожнював їхній терпкий смак. Кухня пахла спеціями, ваніллю від грушевого пирога й димком від трьох свічок у бронзових підсвічниках. На столі стояла пляшка червоного вина, того самого «Каберне», що пили на весіллі, — Оксана замовила його спеціально в винному магазині. Вона вдягла темно-синю сукню з мереживним коміром, розпустила коси та навіть наклала трохи помади — рідкість для неї.
Настінний годинник над холодильником показував 20:15. Ігор обіцяв повернутися о сьомій. Оксана набрала його номер, але у відповідь почула лише холодний голос автоінформатора. Серце стиснулося, але вона відігнала погані думки, помішуючи вершковий соус. «Затримався на заводі», — подумала вона, поправляючи букет троянд у вазі.
Двері з гуркотом відчинилися, і в кімнату влетіла Іринка, їхня двадцятитрьохрічна донька, яка приїхала на вихідні з сусіднього міста, де працювала дизайнеркою. Її русяві кучері були розкуйовджені, а в руках вона тримала полотняну сумку й букет жовтих хризантем.
— Мамо, я вже тут! — скрикнула вона, скидаючи кеди й ледве не впустивши сумку. — Ого, який стіл! Це що, річниця?
Оксана усміхнулася, беручи квіти.
— Так, двадцять п’ять років. Тато обіцяв повернутися о сьомій, але, схоже, затримався.
Іринка хмикнула, вішаючи шкіряну куртку на гачок.
— Та він завжди так. Весь у роботі. Чим допомогти?
— Постав вино й келихи, — сказала Оксана, але голос їй тріпотів. Вона знову глянула на годинник — 20:30. Качка вже остигала, соус густів, а свічки, догоряючи, крапали воском на скатерть.
До дев’ятої Оксана сиділа за столом, перебираючи серветку з вишитими ініціалами — весільний подарунок від покійної тітки. Іринка, розташовавшись напроти, гортала телефон, намагаючись розрядити напружену тишу.
— Мамо, може, зателефонуєш знову? — запропонувала вона, ковтаючи чай із чашки із котиком.
Оксана похитала головою, губи стислися.
— Даремно, Іринко. Він забув. Знову.
— Не накручуй, — нахмурилася донька. — Може, робота. Ти ж знаєш, він начальник цеху, там завжди аврали. Вчора дзвонив, казав, що верстат зламався.
Оксана стиснула серветку так, що пальці побіліли.
— Робота? Іринко, це ж наша річниця! Я цілий день біля плити, сукню вдягла, а він навіть не подзвонив!
Двері скрипнули, і на кухню увійшов Ігор. Його сіра куртка була пом’ятою, волосся розкуйовджене, а під очима — синяки від недоспаВін зупинився на порозі, його руки тремтіли, а в очах стояла вина, коли він прошепотів: «Пробач, Оксанко, я приніс тобі зірки, тільки трохи запізнився».
