Забута гостя: Моя роздум над відсутністю на весіллі
Мій син не запросив мене на своє весіллі, вважаючи мене занадто старою. Тепер я запитую себе чи значила я для нього колись щось?
Я й досі памятаю той день, наче в тумані. Сестра подзвонила мені з вітаннями:
Ну нарешті! Твій син одружився!
Я замовкла в трубку.
Що? прошепотіла я. Уві сні? Він би мені сказав. Я ж його мати…
Але вона не помилялася. Її син побачив у мережі фото мого у вишиванці, з дівчиною в білій сукні, квітами, музикою, гостинним столом… Підпис: «Найщасливіший день мого життя».
Я сіла посеред кухні, нерухома. Чайник кипів, млинці на сковороді встигали. В голові крутилося лише одне: чому? Чому він навіть не сказав?
Народила я його пізно у тридцять один. Зараз це нічого, а тоді в пологовому кликали мене «старою першородкою». Через десять років його батько пішов із життя від серця на роботі. Залишилися ми одні. Віддала йому все. Працювала дни й ночі, себе не жалувала, аби в нього було все. Забула про власне життя, про радощі…
Він виріс, закінчив навчання, оселився окремо. Жив собі, і я не лізла. Заходив часом, з фруктами, казав усе добре. Мені і цього вистачало. А потім одного разу прийшов із Соломією усміхненою, простою дівчиною, на десять років молодшою. Мені вона сподобалась. Подумала: «Нарешті знайшов ту, що стане йому родиною».
Після їхнього відходу я сиділа на кухні, усміхаючись, вже уявляючи онуків. Якщо представив її мені значить, серйозно. І звичайно, якби весілля було, запросив би.
Я помилилася.
Коли я подзвонила, він не відповів. Потім перетелефонував, наче нічого й не сталося. Я намагалася бути спокійною:
Ти маєш мені щось сказати?
Він вагався.
А, ти вже знаєш… Так, ми вчора повінчалися. А завтра вже поїдемо на медовий місяць. Я ж збирався зайти…
Справді, за півгодини він був уже тут із пирогом та квітами. Поцілунок у щоку. Сів, наче все гаразд.
Так, весілля було. Але невелике. Лише друзі. Ти ж розумієш, музика, танці… Це б тебе втомило, сказав він так, ніби пояснював, чому не запросив мене на шашлики.
А батьки Соломії? спитала я.
Вони… так. Але їм навіть сорока нема…
Тоді щось у мені зламалося.
А мені шістдесят. Я вже не вписуюсь у ваш стиль, так?
Він опустив очі, мовчки доїдав шматок пирога. Я дивилася на нього, шукаючи ту мить, коли ми стали чужими. Мені не потрібен був їхній бенкет. Але цивільний шлюб? Чому я дізналася від сестри?
Ми не подумали, відповів він.
Не подумали. Найжахливіше в цих словах не гнів, не біль… а байдужість. Він не вважав за потрібне навіть повідомити мене. Забув. На думку не спало.
А я ж віддала йому все. Нічні чергування біля його ліжка під час хвороби. Важкі сумки, коли грошей не вистачало. Прала, готувала, працювала ввечері, аби йому жилося трохи легше. Ніколи не дозволяла собі слабкість.
А він… одружився. Зробив це без мене. Навіть не подумав, що його мати може страждати. Що вона сидітиме сама в порожній хаті, перегортаючи старі фото й запитуючи себе: чи була я колись для нього важливою?
Тепер я думаю: якби я не подзвонила, чи сказав би він мені? Чи й далі жив би, наче нічого не сталося?
Кажуть, діти нічого не винні батькам. Гаразд. Але чи нормально забути свою матір у день, який називаєш «найщасливішим»?
Він пішов. Тиша заповнила хату. Я не лаялася. Не було ні криків, ні сцен. Я просто відпустила.
Мабуть, настає час, коли кожен батько має змиритися: його дитина виросла. І тепер у її житті для нього вже немає місця. Та я не думала, що буде так боляче.
Життя інколи нагадує: любов не гарантує вдячності… і треба вміти любити, не чекаючи нічого натомість.