— Ти мене пам’ятаєш?
— Мам, ти не образишся, якщо я завтра повернуся додому? — запитала Оксана, коли Валентина повернулася з лікарні.
— Може, ще на день залишишся?
— Я вже замість двох днів три пробула. Дома Петро з Іваном самі, чекають.
— Гаразд, їдь, доню. Дякую, що приїхала. Даремно я тебе турбувала. О котрій потяг? Я б провела тебе.
— Не треба, мам. Краще відпочинь. Скільки крові з тебе батько випив, а ти доглядаєш за ним, турбуєшся, бігаєш щодня в лікарню.
— Що ти таке говориш? Це ж твій батько. Як же не доглядати? — обурилася Валентина.
— Він ніколи не цікавився мною, оцінками в щоденнику, чи вчила я уроки. Батько був, а згадати про нього нічого. Ось цікаво, якби ти захворіла, чи так само він доглядав би за тобою? — гаряче спитала Оксана.
— Навряд. Але я роблю це не тільки для нього, а й для себе. За все ж треба відповідати. Він хворий, потребує допомоги, мене.
— Ти маєш на увазі відповідь на страшному суді? Нагодуй голодного, відвідай хворого…
— І це теж.
— Він завжди був егоїстом. Ніколи тебе не цінував. Ти всю нашу сім’ю на собі тягнула. Працювала, готувала, ходила в магазин, прала, прибирала квартиру. Жодного разу не бачила, щоб він тобі допомагав. Він трохи захворіє — одразу на лікарняний. А ти хоча б раз брала? Усе на ногах переносила.
— Чого ти така зла? Ми, жінки, до праці й болю звиклі, витриваліші за чоловіків. Та й господарством займатися — це жіноча справа. Допоможе чоловік — добре, а ні — то й так виживемо. Хіба у вас із Петром не так? — Валентині ця розмова не подобалася. Микола не був ідеальним чоловіком і батьком, але доньці гріх скаржитися.
— Невже ти все забула? Пробачила його?
Валентина уважно подивилася на доньку.
— Оксанко, це все було давно, стільки води з тих пір утекло. Не од— А тепер його немає, і я розумію, що любила його навіть тоді, коли думала, що ненавижу.