З болю народилося кохання: дякую Богові, що він послав мені Сергія!
Мене звати Олена Шевченко, і я живу в Конотопі, де Сумська область простягається вздовж берегів Сейму. Змалку я горіла дітьми — ще маленькою дівчинкою годинами спостерігала за малечею у дворі, мріяючи про те, коли в мене буде своя дитина. До 25 років ця мрія стала майже дотичною: я зупинялася в парку, дивилася, як діти бігають, сміються, падають і знову піднімаються, а серце стискалося від бажання стати матір’ю.
Максим став моїм першим справжнім чоловіком. Ми будували плани, говорили про весілля, і коли я дізналася, що вагітна, щастя накрило мене, як хвиля. Я вже бачила нашу сім’ю, наш дім, нашу дитину. Але для нього ця звістка стала ударом. Він поблід, замовк, а потім просто зібрав речі й пішов з квартири, де ми жили разом. Я залишилася сама — покинута, з дитиною під серцем і без єдиного слова прощання. Більше я його не бачила. Вночі я метушилася, не маючи сил заснути. Думки роїлися, як осі: аборт, віддати дитину, виховувати самостійно. Перші два варіанти я відкинула одразу — це було б зрадою самої себе. Третій шлях лякав: я знала, що зіткнуся з осудами батьків, зі їхніми вічними докорами, але була готова боротися.
Кажуть, ранок мудріший за вечір, і він приніс мені надію. Того дня, крокуючи на роботу з важким серцем, я зіткнулася біля входу із Сергієм. Він був моїм сусідом — високим, добрим хлопцем, який не раз давав зрозуміти, що я йому подобаюся. Я ловила його погляди — довгі, теплі, бачила, як він поспішає допомогти з торбами, коли я повертаюся з магазину. Зазвичай я проходила повз, кинувши коротке «привіт», але тоді зупинилася. Ми заговорили. Він запитав про Максима, і я, сама не знаю чому, розповіла йому все — біль, страх, самотність. Ввечері він чекав мене біля під’їзду з червоною трояндою в руках, а через місяць ми одружилися. Я не хотіла весілля — це здавалося мені лицемірством, але Сергій наполіг: «Усе буде добре, повір».
Мій чоловік був золотом — добрим, розумним, турботливим, з відкритою душею. Але я не кохала його. Коли народилася наша донька Марійка, він творив дива: за чотири дні перетворив дім на казку, відремонтував усе своїми руками, облаштував її кімнату так, що вона сяяла, як із дитячої мрії. Друзі допомагали йому, і я бачила, як він сяє від гордості. Щось здригнулося в мені, тепло розлилося в грудях, але іскри, тієї самої магії, досі не було. Сергій боровся за моє серце, не здаючись, оточуючи мене заботою, але я залишалася холодною, як стіна.
А потім доля вдарила нас знову. Народився наш син — слабкий, хворий, з тяжким діагнозом. Лікарі дивилися на нас із жалем: «Залиште його, так буде краще». Я глянула в очі Сергія — у них був той самий жах, що роздирав мені душу. Ми відмовилися, вчепившись один в одного, як у рятувальне коло. Але через тиждень наш малюк помер. Вночі ми ридали разом — він обіймав мене, шепотів, що, можливо, наш син пійшов туди, де йому не буде боляче. Ця втрата розбила нас, але склеїла міцніше, ніж я могла уявити. Тієї ночі я вперше відчула, що кохаю його — не просто поважаю, не просто вдячна, а кохаю, усім серцем. З болю, як з попелу, народилося кохання.
Потім, наче диво, один за одним з’явилися наші хлопчики — два галасливі, яскраві вихря. Тепер наш дім сповнений сміху, тепла, життя. Я безумно люблю Сергія, батька моїх дітей, мого рятівника. Він увійшов у моє життя, коли я падала у прірву, і витащив мене до світла. Я вірю: це Бог послав його мені, щоб ми разом пройшли крізь сльози й дочекалися дня, коли няньчитимемо онуків. Кожного ранку я дивлюся на нього й думаю: дякую, що ти є. Дякую, що не здався. З нашого горя виросло щастя — справжнє, непорушне, як скеля. І я знаю: з ним я готова йти до кінця.
