Колись, давно, коли ще вулиці Києва були вкрити золотавим листям, я згадую, як у нашій маленькій квартирі в Печерську розгорілася одна з тих ночей, яку важко забути.
Якщо ти ще раз торкнешся мене пальцем, я розкажу брату все! крикнув я, стоячи над нею, і додав, що останнє, що вона побачить, це багажник мого авто.
Де моя вечеря? прошепотіла з глибини квартири Марина, коли я, Віктор, піднявся з килимка, що вже давно вмокнув від дощу. Вона лише щойно переступила поріг, ще в важкому пальті, і зітхнула, ніби весь день був важким: начальник завалив її звітами, автобус зламався, а вона мусила йти три зупинки під холодним осіннім дощем. А я, без роботи вже місяць, все більше роздратований і схильний до скарг.
Віте, я щойно прийшла з роботи, відповіла втомлена Марина, знявши мокре пальто. Дай мені хоч трохи часу, щоб переодягтись і вдихнути.
Я ж питав, де моя вечеря? підскочив я, піднявшись з дивану, де весь день грав у телевізор. Я голодний, як пес, а ти з цими своїми виправданнями!
Марина мовчки зайшла на кухню, включила світло. Холодильник був порожній після роботи не встигла купити продуктів. У раковині височіла гора брудної посуду, яку я, як завжди, не мив.
У холодильнику нічого немає, сказала вона, повертаючись у вітальню. Піду в магазин
Знову? перебив мене, підскочивши з дивану. Ти вже весь день чекаєш, а їжі немає!
Він піднявся до неї, і я відчув запах алкоголю. Віктор пив з обіду, а тепер його голос був схожий на шипіння.
Я працювала, прошепотіла я, крокуючи назад. Ти міг сам піти в магазин, адже ти вдома.
Ці слова, немов запалка, розпали в нього іскру. Він схопив мене за плечі і почав трясти.
Ти мені накази даєш? прошипів він, плюнув. Я сказав, що потрібна вечеря! Я голодний! Тепер!
Я вирвалася з його хватки і притиснула спину до стіни.
Якщо ти ще раз доторкнешся, я розкажу брату все! А останнє, що ти побачиш, це багажник його машини!
Віктор застиг, страх блиснув у його очах. Степан, мій брат, мав у місті погану репутацію. Кілька місяців тому він вже натякнув Віктору, що спостерігає, як той ставиться до мене, і ці натяки були дуже чіткими.
Ти Ти не посмієш мимхнув він, голос втратив звичну впевненість.
Думаєш? холодно запитала я. Степан просто цікавився, як у нас справи.
Віктор відступив, бурмочучи щось незрозуміле. Я пройшла повз нього в спальню, коліна тряслись. Я розуміла, що граю з вогнем, але більше не могла терпіти його поведінку. Місяць без роботи перетворив Віктора на крихку, гірку тварину, яка випускала свою злобу на мене.
У кімнаті я закрила двері, діставала телефон. Палець завис над номером брата. Ще рано, подумала я. Але якщо він ще раз спробує вдарити я не могла залишитися беззахисною. Я відклала телефон, не бажаючи втягуати Степана в наші проблеми, проте й не збиралася терпіти насильство.
З кухні послизнув крик розбитого посуду Віктор, схоже, вирішив виплеснути гнів на тарілки. Я закрила очі, відчуваючи, що це лише початок. Чим довше він залишатиметься без роботи, тим гірше ставатимуть справи.
Пятниця наступила швидко, як і вся напруга тижня. Після того інциденту Віктор стримував себе, проте в його очах залишився прихований лиходійський блиск. Він чекав моменту, щоб відплатити.
Того вечора я залишилася на роботі допізна, завершуючи квартальний звіт, і не встигла попередити Віктора. Коли я повернулася, квартира зустріла мене незвичним мовчанням.
Може, він кудись пішов? сподівалася я, обережно знявши черевики.
На столі лежала нотатка, написана в поспіху: «Пішов до Сергія. Не чекайте».
Я видихнула полегшено. Тиша без його скарг була справжнім подарунком. Швидко прийняла душ, переодяглася в зручне, сіла на диван і підняла телефон. Нарешті могла спокійно поговорити з подругою Оленою, яка вже тиждень намагалася мене дістати.
Маринко! Я думала, ти зникла! весело привітала Олена, коли почула мій голос.
Вибач, була зайнята роботою, я не хотіла розкривати домашні проблеми. Як ти? Як Андрій?
Розмова тяглася, і я, вперше за довгий час, розслабилася, сміючись над жартами Олени. Я цілком забула про час і не почула, як за дверима лязгнув замок.
і тоді я кажу йому: «Як не перестанеш, забудеш»
Раптом телефон вирвався з рук. Я підстрибнула, піднявши голову. Віктор стояв переді мною, обличчя червоне, очі блищали диким вогнем, пахло свіжим алкоголем.
Ось так воно? прошипів він, стискаючи телефон. Я повернувся, а ти тут розважаєшся? Ні вечері, ні прибирання, лише телефон?
Віте, віддай телефон, твердо сказала я, піднявшись. І не піднімай голос. Ти писав, що не повернешся.
Я писав «не чекайте»! вигукнув він. Це ж «не сидіть і чекайте, робіть, що треба
