15 листопада
Сьогоднішній день знову підтвердив, що я живу на межі між терпінням і розпачем. Як тільки я переступила поріг нашої квартири в центрі Києва, голос з глибини коридору вигукнув: «Де моя вечеря?». Я стояла в мокрій куртці, розчавлена після трьох зупинок у дощовий осінній холод, і важко зітхнула. Робочий день був жахливим: начальник завалив мене звітами, автобус зламався, а вдома чекала Віталій — мій чоловік, який вже місяць без роботи і щоразу стає все більш роздратованим.
— Віталій, я щойно повернулася з роботи, — сказала я, знімаючи мокрий плащ. — Дай хоча б хвилинку, щоб переодягнутись і підхопити подих.
— Де моя вечеря? — вигукнув він, піднявшись з дивану, де цілоден дивився телевізор. — Я голодний, наче вовк, а ти знову з виправданнями!
Я мовчки зайшла на кухню, ввімкнула світло і виявила порожню холодильну камеру. Після роботи не встигла купити продукти, а в раковині вже височіла гора брудної посуду, яку Віталій, як завжди, не захотів мити.
— У холодильнику нічого, — повідомила я, повертаючись у вітальню. — Я схожу в магазин…
— Знову? — перебив його, підскакуючи з дивану. — Ти цілий день нічого не робиш, а я голодний!
Віталій піднявся до мене, і я відчула запах алкоголю. Він вже з полудня перебував у стані сп’яніння.
— Я працювала, — тихо відповіла я, відступаючи. — Ти міг сам зайти в магазин, бо ти ж і так вдома.
Слова, схоже, спалахнули в нього, і він схопив мене за плечі, починаючи трясти.
— Ти мені команду даєш? — шипнув він, плюючи. — Я сказав, що мені треба вечеря! Я голодний! Тепер!
Я вирвалася з його хватки і притиснулася до стіни.
— Якщо ти ще раз доторкнешся до мене, я все розкажу брату! І останнє, що ти побачиш, коханий, — це багажник його машини!
Віталій застиг, страх миготів у його очах. Мій брат Степан, який живе в Харкові, давно мав репутацію людини, що не прощає образи своїм близьким. Кілька місяців тому він вже натякнув Віталію, що спостерігає, як той ставиться до мене, і це натякало на серйозні наслідки.
— Ти… не смієш… — вимовив він, втрачаючи звичну впевненість.
— Думаєш? — холодно запитала я. — Степан просто питав про нас.
Віталій відступив, бурмочучи щось нерозбірливе. Я пройшла повз нього в спальню, коліна мої тремтіли. Я розуміла, що граю з вогнем, але більше не могла терпіти його поведінку. Безробіття перетворило його на гірку тварину, що вивільняє гнів лише на мене.
У спальні я зачинула двері, діставала телефон і підняла палець над номером брата. Затрималася — ще рано дзвонити, а якщо Віталій спробує знову мене вдарити… Я відклала телефон, не бажаючи втягувати Степана в наші проблеми, проте й не збиралася миритися з насильством.
З кухні долинув звук розбитаї посуду — Віталій, схоже, розлучив свою злість на тарілки. Я закрила очі, розуміючи, що це лише початок. Чим довше він залишатиметься без роботи, тим гірше буде.
П’ятниця наступила швидко. Тиждень пройшов у постійній напрузі, кожен повернення додому став дедалі страшнішим. Після інциденту Віталій трохи стримувався, проте в його очах залишився прихований злобний блиск, що говорив про нову загрозу.
Того вечора я залишилася довго в офісі, доводячи квартальний звіт. Не встигла навіть попередити Віталія, коли повернулася, у квартирі панувала незвична тиша.
— Можливо, він кудись втік? — сподівалася я, обережно знявши взуття на порозі.
На кухонному столі лежала нотатка, швидко написана Віталієм: «Пішов до Сергія. Не чекай.»
З полегшенням вдихнула. Тиша без його крику і вимог була, як свято. Я швидко прийняла душ, переодяглася в зручну сорочку і сіла на диван з телефоном. Нарешті могла спокійно поговорити з подругою Людмою, яка давно намагалася зі мною зв’язатися.
— Оленко! Я думала, ти зникла! — радісно вигукнула Людма, коли почула мій голос.
— Вибач, була зайнята роботою, — відповіла я, уникаючи деталей домашнього життя. — Як ти? Як Андрій?
Розмова текла довго, і я вперше за довгий час розслабилася, сміючись над її жартами. Час пролетів, і я не почула, як за дверима скрипнув важкий дверний клаксон.
— І тоді я кажу: «Якщо ти не перестанеш свої витівки,
