— Якщо завтра ти не відвезеш сина до батька, я викину вас обох з дому! Не хочу більше слухати ваші соплі і плач уночі! Ти мене розумієш?
Слова ударили Зоряну, наче плеск, розжарюючи щоки болем, гіршим за ляпас. Вона сиділа на краю спільного ліжка, спиною до Олексія, розгойовуючи гарячого, неспокійного Костю, який уже спав. Трирічний хлопчина важко дихав, пот стікала по чолі, а з грудей час від часу виривалися крихітні, задушені крики — не крик розпачу, а стогін хворого. Температура не спадала, хоча таблетку дали годину тому. Зоряна торкнулася його тіла рукою, відчувши жар, і її серце стиснулося безпорадністю. На її боці, на іншій половині ліжка, Олексій крутився, стискав зуби.
Вона знала, що він не спить. Чула його роздратоване шипіння, різкі повороти тіла, що вібрували матрацом. Це тривало вже понад годину, відтоді як температура Костя підскочила і він почав плакати у сні. Олексій мовчав, а повітря в кімнаті тріскало від стриманої люті. Зоряна намагалася заглушити звук, притискаючи сина до себе, шепочучи безглузді заспокійливі слова, але лихоманка і біль не давали йому спокою.
Раптом — вибух. Не просто крик, а грізний рик, коли він вирвався з ліжка, і пружини скрипіли в протесті. Зоряна підскочила і обернулася. Олексій стояв у центрі кімнати, під м’яким світлом нічника, високий і напружений, наче натягнута струна. Його обличчя, колись привабливе, тепер спотворилося гнівом. Очі блищали, як блискавка. У руці він стискав подушку — свою подушку, яку, здавалося, тільки-но вирвав з ліжка.
Не встигла вона вимовити ні слова, як він кинутий подушкою в протилежну стіну. Тупий глухий удар, і подушка скотилась у безформну купу на підлогу. Жест був настільки несподіваним, що Зоряна замерла. Чи це той Олексій, який шість місяців тому підняв Костя на плечі в парку, сміявся над його незграбними кидками м’яча, терпляче читав йому книжку про трактори десятки разів? Чи той, що перед весіллям клявся, що Костя — ніби його син, і мріяв стати справжнім батьком? Три місяці шлюбу розтопили цю ілюзію, ніби її й не було. Маска ідеального вітчима і люблячого чоловіка зірвалася, відкривши огидну, егоїстичну сутність.
Олексій крокував до ліжка, нависаючи над нею, його тінь огортала її і дитину.
— Я ж казав, ти розумієш? — прошепотів він, голосом, що ліз у холодну спину. — Мені набридли ці нічні концерти! Працюю, потребую спокою, а не вашого вити! Завтра! І я не хочу бачити його обличчя тут! Відвези його до батька, нехай доглядає!
Зоряна підняла очі. Шок поступово розтанув, залишивши холодну, дзвенючу образу. Вона притиснула сина ще сильніше, ніби захищала його не лише від хвороби, а й від хвилі ненависті, що лилась від чоловіка, який недавно клявся кохати їх обох.
— Олексе, ти з глузду зійшов? — спитала вона, намагаючись зберегти спокій. — Який батько? Ти ж знаєш, що Іван живе за тисячу кілометрів, бачив Костя лише коли йому був місяць. Платить аліменти лише час від часу, після скандалів. Йому байдуже, ти це добре знаєш! Куди я його відвезу? Особливо зараз, коли він хвора!
Вона казала те, що давно обговорювали перед весіллям. Олексій завжди кивав, жаліючи Івана, називав його безвідповідальним, обіцяв, що він, Олексе, не буде таким, а Костя — його син. Де ж усі ці обіцянки?
— Це не моя справа! — перебив його Олексе, без жодної співчутливості, лише крижаною роздратованістю. — Мені байдуже, де живе його батько і що він хоче. Я лише хочу спати у власному будинку без вашого хлопчика! Ти ж мати — розв’язуй проблему. Якщо хочеш жити тут — позбудься його. Зникай з поля зору, а то й пам’яті. Завтра вранці спакуй його речі і йдіть до батька, бабусі, інтернату — куди завгодно! Але більше його тут не буде!
Олексе дивився на неї, щелепа стискається, очі спалахують зневажливим виразом, який вона все частіше помічала в останні тижні, коли його незадоволення ставало явним. Тепер об’єктом його гніву був її хворий син і сама вона.
Слова «інтернат — куди завгодно» зависли в задушливому повітрі, мов отруйна хмара. Зоряна подивилася на нього, і в її очах більше не було розгубленості. У глибині розгорілося холодне, люте полум’я. Інтернат. Її син. Маленький Костя, що лежить, хворий, спраглий тепла. Олексе лише пропонував відправити його кудись, бо він заважає йому спати. Це не просто удар — це спалення останніх ілюзій, останніх зерен надії, що це лише мимовільна слабкість.
