Як же я сумую, шепоче Одарка, здригаючись від власного голосу в тишині кімнати. Її пальці зависають над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Олексій усміхається, піднімаючи на плечі маленького Арсеня.
Одарка обережно проводить кінчиками пальців по його зображенню. Девять років пройшло, а біль залишилася такою ж гострою.
За вікном реве хуртовина, розсипаючи сніжинки на скло. Одарка підходить до підвіконня, де стоїть блюдечко з палахкотілою свічкою річна памятка. У такі ночі його відсутність важить ще більше.
Я тримаюсь, чуєш? каже вона порожнечі. Арсен вже майже зріс до тебе. А Левко він такий же, як ти.
У кутку тріщить печка. Одарка загортається в старий плед і сідає у крісло. Деревяний будинок скрипить під поривами вітру.
Вона не помічає, як засинає. Хвилин чи годин пройшло, коли три гучних удари в двері розривають тишу.
Одарка підскакує, одразу прокидаючись. Серце бється, ніби втікло з клітки. Хто міг прийти в таку бурю? Найближчі сусіди кілометри навколо.
Удари повторюються три чіткі стукі, ніби хтось настоює.
Одарка йде коридором, наосліп шукаючи стіну. Її погляд падає на кухонний ніж, що лежить на столі. Вона хапає його і міцно стискає рукоятку.
Хто там? її голос тремтить.
Тиша. Знову удари, ще настійливіші.
Одарка притискає ніж до стегна, іншою рукою повертає замок. Холодне повітря вривається разом із завірюхою, а на порозі
Одарко, це я. Я повернувся.
Олексій. Її Олексій. Той, що зник девять років тому, з бородою, втомленими очима, знайомою посмішкою.
Ніж випадає з омерзлих пальців. Одарка ковається, ледве тримаючись за дверний косяк.
Це не задихається вона. Тебе вже немає.
Я тут, він крокує вперед і обіймає її.
Тепло, реальність, запах морозу і землі. Одарка хватає його куртку, прилягає обличчям до плеча, і сльози ллються потоком. Ноги піддаються, і вони обидва падають на підлогу прихожої.
Як? вимовляє вона, ледь збираючи слова.
Я розумію, ти не віриш, Олексій гладить її волосся. Але я все поясню. Спершу закриймо двері холодно.
Він допомагає їй піднятися. Одарка не відпускає його ні на мить, бо боїться, що знову зникне.
Хлопці? запитує він, озираючись.
Сплять, відповідає вона, не відводячи очей. Вони вже підросли.
Я знаю, усміхається він з легким сумом.
Як це можливо? торкається він її щоки тремтячими пальцями. Тебе тебе вже немає. Я була тут.
Пішли, бере її за руку. Потрібно поговорити, часу мало.
Вони переходять у кімнату. Одарка запалює ще одну лампу на нафтопаливі. Олексій сідає на край столу, уважно оглядаючи простір, ніби хоче запамятати кожну деталь.
Ти бережеш цей дім, говорить він тепло.
Про що ти? просить Одарка. Де ти був? Чому саме зараз?
Олексій глибоко вдихає і дивиться їй у очі.
Я розкажу все. Сядь, будь ласка.
Одарка підкидає кілька колод у печ. Вогонь розгорається яскравіше, розсипаючи по кімнаті мяке оранжеве світло і дивні тіні.
Вона вагається, потім підходить до старого буфету і дістає чашку темносиню, з тріщиною на краю. Девять років вона стояла неторкнутою, ніби чекала свого господаря.
Не очікував, що ти її зберегла, вигукує Олексій, беручи чашку з гарячим чаєм.
Одарка жадібно вивчає його, боїться пропустити будьяку деталь. Її погляд скочується по знайомих рисах: зморшка між бровами, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Її рука самостійно тягнеться до нього пальці обережно торкаються запястя, плеча, бороди, ніби перевіряючи, чи не граються з нею очі.
Ти справжній, прошепочує вона сухими губами, а потім тихо: Розкажи де ти був усі ці роки?
Олексій довго мовчить, спостерігаючи вогонь, перш ніж почати.
Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди зазвичай йдуть усі, каже він. Заблукав. Не дійшов до мети.
Він ковтає чай і продовжує:
Спочатку було ніби темне, вязке простір. Як туман, тільки густіший, майже відчутний. Я довго блукав там, не розуміючи, чи я живий, чи вже ні.
Одарка слухає, затамувавши подих. Її руки стискаються так, що пальці починають немовти.
Потім я опинився в місці, яке називають Лимбом. Це ніби безкінечна станція, де ніхто не знає, куди йдуть потяги. Там немає тіл лише відчуття.
Олексій ставить чашку і дивиться їй у очі.
Ти навіть не уявляєш, скільки там таких, як я. Заблукалих, загублених. Тих, хто не може йти далі.
Хто вони? запитує Одарка.
Різні люди. Старий, що все життя не міг пробачити брата і пішов, не примирившись. Молоденька, що залишила дитину в пологовому будинку і плакала без упину. Хлопець, загинувший у бійці, і досі не розуміє, що його вже немає серед живих.
Олексій зітхає і проводить рукою по волоссю знайомий жест, який стискає серце Одарки.
Вони всі чогось прагнуть. Хочуть щось виправити чи повернути. Але ніхто не знає, як.
А ти? Одарка вглядає в його очі. Чого ти хотів?
Повернутися до вас ще раз, коротко відповідає він. Весь цей час я лише згадував ваші сміхи, ваші жарти. Запах волосся Левка, коли він сідав мені на шию. Руки Арсена, коли він вперше підняв молоток точно так само, як і я, обережно.
Він замовкає. За вікном продовжується буря, а Одарка відчуває, ніби весь світ стиснувся до розмірів цієї кімнати.
Я бачила, як дерево впало на тебе, раптом каже вона. Мене викликали на роботу, я кинула все і побігла, через весь село у шкільному комбінезоні.
Її обличчя викривляє біль спогадів.
Ти не уявляєш, як я страждала після того. Я питала себе, чому саме ти, чому саме ми залишилися, коли було так важко.
Вона підходить до комоду, відкриває верхній ящик і дістає потерту нотатку.
Бачиш? Це квитанція з ломбарду. Я продала срібний підвіску, щоб купити хлопцям їжу. Арсен тоді захворів, а грошей навіть на ліки не було.
Олексій піднімається і обіймає її ззаду. Вона відчуває його тепло і тремтить.
Одарко, пробач мене за все.
За що? повертається вона. За те, що тебе нема? Що ти залишив нас?
За те, що ти залишилась одна, притискає він її до себе. За те, що тобі довелося бути сильною за нас обох. За те, що щодня ти вдаєш, що все гаразд, а в середині порожнеча.
Одарка плаче тихо, без крику. Сльози стікають по її обличчю.
Кожного року я ставила пиріг на підвіконня, шепоче вона. Як навчила бабуся. А потім всю ніч сиділа і чекала… не знаю чого.
Вони довго стоять у мовчанні. Потім Одарка піднімає голову і питає:
Ти залишишся тепер? З нами?
Він мовчить, лише міцніше її обіймає.
Олек? мяко каже вона.
Не знаю, нарешті відповідає він. Не знаю правил. Я просто опинився тут.
Одарка відчуває втому. Ноги піддаються, і Олексій підхоплює її, веде до крісла. Вона притискається до його плеча, вдихаючи забутий, рідний запах.
Не йди, доки я не засну, просить вона, закриваючи очі.
Не підеш, обіцяє він, погладжуючи її волосся.
У полудрімі вона чує його шепіт:
Я теж не знав, як жити без тебе
Одарка прокидається від перших променів сонця, що пробиваються крізь штори. Вона все ще сидить у кріслі, під пледом. Олексій сидить навпроти, дивлячись на неї з тією ж ніжністю, що була колись.
Доброго ранку, мяко посміхається він. Ти спала всього кілька годин.
Одарка підскакує, стрімко змахуючи сонливістю. Ранок. Значить, це не сон. Він дійсно повернувся.
Хлопці скоро прокинуться, квакає вона, хвилювання підхоплює горло. Вони не повірять своїм очам. Ти навіть не уявляєш, як вони сумували. Особливо Арсен.
Олексій бере її за руку.
Одарко, починає він тихо, я маю тобі сказати щось важливе.
Щось у його голосі змушує її застигнути.
Я не можу залишитися.
Що? різко відриває вона руку. Чому? Ти ж тут! Я відчуваю тебе, бачу, торкаюсь!
Вона хапає його за плечі, ніби намагається утримати фізично.
Це дозвіл, повільно вимовляє він. Одна ніч. Я сам не знаю, як це працює.
З кожним новим променем світла, що проникає крізь штори, він наче розчиняється. Світанок тягне його назад, туди, звідки не повертаються.
Ні! кличе Одарка, голос розривається, але зупиняється, коли вона ловить наляканий погляд у дитячих кімнатах. Шепотом: Тільки не зараз. Тільки не коли я знову тебе знайшла. Не зараз!
Олексій обіймає її, притискаючи до себе.
Послухай мене. Я прийшов, щоб ти знала я поруч. Завжди був. Кожну хвилину.
Коли ти плакала вночі в подушку, щоб хлопці не чули. Коли Левко захворів легенями, і ти не спала три ночі підряд. Коли Арсен бився в школі, захищаючи вашу гідність.
Одарка вдаряє його кулаками в груди.
Якщо ти був поруч, чому не допоміг? Чому лише спостерігав?
Я не міг, його голос тріпоче. Я був тінню. Спостерігачем.
Раптом з коридору лунає сонний голос:
Мам? З ким ти розмовляєш?
У дверному прорізі стоїть Левко волосся розпущене, піжама на плечах, рукави підкочені. Хлопець стискає кулаком одне око, потім інше, ніби не довіряє своєму зорю. Погляд скочить до фігури біля матері, зрачки розширюються.
Тато? прошепочує він.
Одарка повертається до сина, сльози стікають по її обличчю.
Так, Левчику! Тато повернувся! вона зупиняється, помітивши дивний вираз на його обличчі.
Мам, з ким ти розмовляєш? Левко крокує вперед, його погляд проходить крізь Олексія, ніби той невидимий. Ти знову не спала всю ніч?
Одарка в жаху обертається до чоловіка. Його постать уже розтікається, стає прозорою, розмитою по краях.
Він не бачить тебе, шепоче вона.
Їм не треба, тихо відповідає Олексій. Тільки тобі. Це був мій подарунок тобі.
Левко, пробіжи й розбуди Арсена, просить Одарка спокійно. Швидше, будь ласка!
Хлопець невпевнено відступає, потім повертається і біжить до кімнати брата.
Олексею, залишайся, молиться вона. Хоча б на день. Хоча б на годину. Нехай вони тебе побачать!
Він хитає головою. Його тіло стає все більш прозорим, наче ранковий туман під промен
